Розділ 31 Денис

​Ці вихідні стали для мене справжнім випробуванням на міцність. Розмова з батьками, яка відбулася після того, як Діана втекла з моєї квартири, була схожа на засідання трибуналу. Мама не просто злилася — вона дивилася на мене так, ніби бачила вперше. Її слова про те, що я використав її "смерть" заради парі, різали без ножа. Вона не могла пробачити мені, що я зробив її спільницею своєї брехні в очах Діани.

​Батько ж... батько відреагував інакше. Після першого шоку в його очах з’явився той самий діловий блиск.

— Онука від Даміра Арслана... — пробурмотів він, потираючи підборіддя. — Це ж який генетичний фонд, Денисе! Це ж злиття двох імперій у майбутньому.

​Я ледве стримався, щоб не вибухнути.

— Тату, йдеться про живу дитину, про мою доньку, яку я не бачив п'ять років через власну тупість, а не про злиття активів!

​Звісно, вони обидва вимагали негайної зустрічі з Даринкою. Мама вже була готова скупити всі магазини іграшок у Києві, а батько планував, у який садочок "елітного рівня" її перевести. Мені довелося прикласти неймовірних зусиль, щоб остудити їхній запал. Я сам її ще не бачив. Я сам був для неї чужинцем.

​Весь вечір неділі я провів, крокуючи кімнатою. Як завоювати Діану? Мою вперту, поранену дівчинку... Я розумів, що вона має повне право ненавидіти мене до кінця днів. Але те, що вона напилася через ревнощі до Мілани, давало мені крихітний, примарний шанс. Якщо вона ревнує — значить, їй не байдуже. Значить, під товщею льоду ще жевріє вогонь, який я колись там запалив.

​Мені прийшла ідея: нам треба вирватися з міста. Тільки я, вона і Даринка. Без наших батьків. Хм... Дамір тато моєї принцеси, непривично....

​Коли я набирав її номер у понеділок вранці, серце вибивало чечітку в ребрах.

— Діано, я хочу запропонувати... поїхати на вихідні за місто. Втрьох. Тільки ми. Я хочу побути з нею. І з тобою.

​Я чекав на коротке "ні" або відверту грубість. Але в трубці запала тиша, а потім вона тихо сказала:

— Добре. Я згодна. Але на моїх умовах.

​Я ледь не впустив телефон від несподіванки.

— А ще, — продовжувала вона, — приїжджай сьогодні після садочку в парк біля нашого дому. Даринка знає, що в неї з'явився тато. Тобі треба з нею познайомитися зараз, щоб поїздка не стала для неї стресом.

​Я занімів. Вона розповіла їй. Вона дає мені цей шанс.

​Зараз я стою в парку, стискаючи в руках величезного плюшевого ведмедя та букет дрібних кущових троянд — для неї. Я відчуваю себе так, ніби мені знову вісімнадцять, і я чекаю на перше побачення, тільки зараз ставки в мільйон разів вищі.

​Мої долоні спітніли. Я поправляю піджак, озираюся навколо. Кожна дитина, що пробігає повз, здається мені нею. Я прокручую в голові тисячі варіантів "Привіт". Як поводитися? Обійняти? Просто простягнути руку? А якщо вона злякається? А якщо вона мене не захоче бачити?

​І ось я бачу їх. Вони йдуть центральною алеєю. Діана — у легкому пальті, з зібраним волоссям, виглядає неймовірно спокійною і водночас відстороненою. І поруч із нею... вона. Маленьке сонечко в рожевій курточці, яке дріботить ніжками, тримаючи маму за руку.

​Вона — схожа на Діану. Тільки здається мої очі... У мене перехоплює подих, а в горлі стає так тісно, що я не можу навіть дихнути. Це не просто дитина. Це моє життя, яке я ледь не проґавив. Це моє продовження, яке вижило в комі, вижило в аварії, виросло без мене.

​Діана помічає мене і сповільнює крок. Вона щось шепоче дівчинці, вказуючи на мене. Маленька принцеса зупиняється, уважно вивчаючи мене своїми великими очима.

​Я роблю перший крок назустріч, відчуваючи, як підгинаються коліна. Весь мій пафос, весь мій статус успішного бізнесмена — все це зникло. Залишився тільки чоловік, який вперше бачить свою доньку.

​— Привіт... — мій голос звучить хрипко і тремтливо.

​Діана зупиняється за два метри від мене. Її погляд важкий, вона наче попереджає: "Одне невірне слово — і все закінчиться".

​— Даринко, — тихо каже Діана, кладучи руку на плече дівчинки. — Це Денис. Він твій тато.

​Маленька нахиляє голову набік, розглядаючи мене з такою дитячою серйозністю, що мені хочеться впасти перед нею на коліна.

— Тато? — перепитує вона тоненьким голоском. — Ти той самий тато, який образив маму, але тепер хоче дружити?

​Я відчуваю, як мене прошиває струмом. Діана була з нею чесною. Це боляче, але справедливо. Я повільно присідаю, щоб наші очі були на одному рівні.

​— Так, сонечко, — кажу я, намагаючись стримати сльози. — Я наробив багато дурниць. Але я дуже-дуже сильно хотів тебе знайти. І я дуже хочу, щоб ти дозволила мені бути твоїм другом.

​Я протягую їй ведмедя. Вона дивиться на іграшку, потім на маму, ніби питаючи дозволу. Діана ледь помітно киває. Даринка робить маленький крок до мене і бере ведмедя за лапу.

​— Він м’який, — констатує вона. А потім піднімає очі на мене. — А ти не будеш більше маму ображати? Бо дідусь сказав, що якщо ти знову це зробиш, він щось тобі поламає.

​Я мимовільно всміхаюся, і краєм ока бачу, як кутики губ Діани теж здригаються.

— Обіцяю, Даринко. Я люблю тебе і твою маму також.

​Я дивлюся на Діану. Вона стоїть над нами, і в її погляді зараз немає тієї крижаної ненависті. Там є сум, є втома, але є й щось таке, що дає мені надію. Я зроблю все. Я завоюю цю маленьку дівчинку, а потім... потім я зроблю так, щоб її мати знову повірила, що в цьому світі є чоловік, якому можна довірити своє життя.