Розділ 30. Діана

Після того кошмарного ранку в квартирі Дениса, мені здавалося, що я задихаюся. Кожне слово, кожен спогад, кожна сльоза його матері тиснули на мене, наче багатотонна товща води. Мені потрібно було вирватися. Мені потрібно було змити з себе цей липкий присмак чужої брехні та власного болю.

​— Мамусю, а ми поїдемо сьогодні на великі гірки? Ти обіцяла! — Даринка забігла до моєї кімнати, сяючи своєю безтурботною посмішкою, яка завжди була моїм єдиним якорем.

​Я подивилася на неї й відчула, як серце стискається. Вона — чистий аркуш. Для неї світ — це парк, морозиво і дідусь Дамір, який виконує всі її забаганки.

​— Звісно, сонечко. Збирайся, ми їдемо в аквапарк!

​В аквапарку панував галас, сміх і запах хлорованої води. Даринка була в захваті. Вона тягнула мене за руку до дитячих басейнів, а Лео, який поїхав з нами як наш незмінний охоронець і "старший брат", підбадьорливо посміхався.

​Проте, коли настав час знімати халат, я на мить завагалася. Я завмерла біля шезлонга, відчуваючи знайомий прилив комплексу, який переслідував мене з моменту аварії. Моя  нога... довгий, рваний шрам від операції, який назавжди залишиться нагадуванням про той день, коли Денис виставив мене за двері, а доля — за межі нормального життя.

​Я бачила, як люди іноді зиркають на мене. Красива дівчина в дорогому купальнику — і таке каліцтво. Це боліло. Не фізично, а десь глибоко в душі, де досі сиділа та маленька Діана, яка хотіла бути ідеальною для свого принца.

​— Мамо, ну йдемо! Дивись, яка гірка! — Даринка смикнула мене за руку, не помічаючи жодних шрамів. Для неї я була найкращою мамою у світі. І це додало мені сил.

​Я скинула халат. Лео підійшов ближче, поклав руку мені на плече і тихо сказав:

— Ти прекрасна, Ді. Твої шрами — це твої медалі за перемогу. Не ховай їх.

​Ми провели чудовий день. Ми сміялися, катаючись на "ватрушках", Даринка верещала від захвату, коли ми летіли вниз закритою трубою, а я... я на мить справді забула про все. Вода змивала втому, сонце гріло шкіру, і здавалося, що життя може бути простою низкою таких моментів.

​Коли ми повернулися додому, Даринка була втомлена, але щаслива. Я вклала її в ліжко, розчісуючи її м’яке волосся. У кімнаті панували сутінки, і це був той самий час, коли народжуються найвідвертіші розмови.

​Мене вже давно гризли сумніви. Чи маю я право приховувати від неї батька? Денис — мудак, так. Він завдав мені невимовного болю. Але він — її кров. І після того, як я побачила його розпач, я почала замислюватися: а що, як я роблю Даринці гірше, позбавляючи її можливості знати правду? Я сама виросла без батька, і я пам’ятаю, як це — шукати його обличчя в кожному перехожому.

​— Даринко... — я почала обережно, поправляючи ковдру. — Скажи мені, сонечко... ти іноді засмучуєшся, що в тебе немає тата? Ну, як у інших діток у садочку?

​Даринка притихла. Вона дивилася на стелю, де світилися фосфорні зірочки.

— У Софійки є тато, він дарує їй великих ведмедів. І у Марка є тато, він вчить його футболу. У багатьох є тати... — вона зробила паузу, а потім серйозно подивилася на мене. — Але є такі тати, що з дітьми  не живуть. Дідусь казав, що це "складні обставини".

​Я здивувалася її дорослому тону.

— І ти... ти б хотіла, щоб у тебе був тато?

​Вона заперечно похитала головою, і те, що вона сказала далі, змусило моє серце зупинитися.

— Ні, мамусю. Я не дуже хочу тата.

​— Чому, рідна?

​— Одного разу я підслухала, як дідусь розмовляв з бабусею Мелек. Дідусь був дуже сердитий. Він сказав, що мій тато дуже-дуже сильно образив тебе. Що ти ледь не померла через нього. А я хочу, щоб моя мама завжди була живою і посміхалася. Якщо тато робить тобі боляче, то мені такий тато не потрібний. Ми ж самі впораємося, правда?

​Я відчула, як сльози навертаються на очі. Боже, ця маленька дитина несла в собі мій біль, навіть не розуміючи його до кінця. Вона захищала мене від тіні чоловіка, якого ніколи не бачила.

​— Ох, сонечко... — я пригорнула її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі. — Ти така мудра. Але послухай мене. Так, тато мене дуже образив. Було багато помилок, багато брехні. Але... є дещо, що ти маєш знати.

​Я відсторонилася і подивилася їй у вічі.

— Які б відносини не були між мною і твоїм татом, він не знав про тебе. Він не знав, що в нього є така чудова донечка. І... я впевнена, що він би дуже тебе полюбив, якби побачив. Насправді, він і зараз дуже хоче з тобою познайомитися.

​Даринка зацікавлено підняла брівку.

— Він хоче мене бачити? Він не буде тебе ображати?

​— Я не дозволю йому  ображатині себе ні тебе. І дідусь не дозволить. Але якщо ти захочеш... одного разу ми можемо з ним зустрітися. Твій тато — це частина тебе, Даринко. І ти маєш право знати, хто він.

​— Добре, мамо, — вона позіхнула, притискаючись до своєї іграшки. — Якщо ти кажеш, що він не злий... то я подумаю. Але тільки якщо ти будеш поруч.

​Я сиділа біля її ліжка ще довго після того, як вона заснула. Мої роздуми були важкими. Я відкрила скриньку Пандори. Сказавши Даринці про можливість зустрічі, я фактично зробила крок назустріч Денису.

​Чи була я готова до цього? Ні. Чи вибачила я йому? Однозначно ні. Але дивлячись на те, як Даринка мужньо відмовлялася від батька, щоб захистити мене, я зрозуміла: я не можу будувати її щастя на своїй ненависті. Це буде несправедливо щодо неї.

​Я вийшла на балкон. Нічне повітря було свіжим. Десь там, у цьому великому місті, зараз не спав Денис . Можливо, він теж дивився на зірки й думав про дитину, яку я приховувала п'ять років. Я знала, що завтра він знову з'явиться. Знову буде просити, благати, доводити...

​І вперше за довгий час я відчула не тільки лють, а й дивну, ледь помітну втому від цієї війни. Війни, в якій не може бути переможця, поки між нами стоїть маленька дівчинка з моїми шрамами на серці та його очима.