Розділ 29. Діана

Присутність Катерини Євгенівни в кімнаті подіяла на мене як крижаний душ. Хвилина тому я вивертала свою душу перед Денисом, задихаючись від болю, а тепер я відчувала себе так, ніби мене виставили на огляд у центрі площі. Сором за свій вигляд — у його сорочці, з розмазаною тушшю — змішувався з глибокою образою на весь їхній рід.

​— Мамо, будь ласка, йди у вітальню, — голос Дениса був напруженим, як струна перед розривом. Він стояв між нами, наче намагаючись закрити собою ту катастрофу, в яку перетворився наш ранок.

​— Нікуди я не піду, Денисе, — Катерина Євгенівна зробила крок вперед. Вона виглядала розгубленою, її погляд метався між мною і сином. — Діано, я бачила вас на прийомі... я бачила вашу реакцію. Я всю ніч думала, чому ви так дивилися на мене. Наче побачили привида.

​Я відчула, як у мені закипає істеричний сміх.

— Бо я і побачила привида, Катерино Євгенівно, — мій голос тремтів. — Ваш син п’ять років тому сказав мені, що ви померли. Він використав вашу «смерть», щоб маніпулювати моїми почуттями, щоб я стала до нього ближче. Поки моя власна мама справді згасала в лікарні, він грався в «сирітку».

​Жінка похитнулася, наче від удару. Вона вхопилася рукою за край столу, її обличчя стало білим, як папір.

— Що... Що ти таке кажеш? Денисе?

​Денис мовчав, опустивши голову. Ця тиша була красномовнішою за будь-які слова.

​— Ви не знали? — я підвелася, ігноруючи те, що сорочка була мені завеликою. — Ви не знали, що ваш син уклав парі на мою незайманість? Що він виставив наше приватне відео на загальний огляд, щоб похизуватися перед друзями? Що він покинув мене в найважчий момент мого життя, повіривши чужим інтригам ?

​— Яке парі... Яке відео? — Катерина Євгенівна дивилася на сина з жахом, який переростав у відразу. — Денисе, скажи, що це неправда. Скажи, що ти не міг так вчинити з цією дівчиною!

​— Це правда, мамо, — глухо промовив він. — Все, що вона каже... це правда.

​— Ти збрехав їй, що я померла? — її голос зірвався на крик. — Ти використав мою пам’ять, моє ім’я для свого брудного парі? Боже... за що мені це? Якого монстра я виховала?

​Я бачила, як руйнується її світ. Вона не знала нічого.

​— Але це ще не все, — я зробила глибокий вдих, відчуваючи, що маю договорити. — Ви вчора питали про моє життя... У мене є донька. Дарина. Їй чотири роки.

​Катерина Євгенівна завмерла. Вона дивилася на мене, і в її очах почало проступати усвідомлення, від якого в неї підкосилися ноги. Вона повільно сіла на стілець.

​— Чотири роки... — прошепотіла вона. — Вона... вона від Дениса?

​— Так. Вона його донька. Але він дізнався про це тільки сьогодні вранці. Бо п’ять років тому він викинув мене на вулицю, навіть не вислухавши. Я народжувала її в Туреччині, після трьох місяців коми, сама. Тільки завдяки моєму татові я змогла вистояти

​Жінка закрила обличчя руками і гірко заплакала. Це був плач людини, яка зрозуміла, що втратила роки життя своєї онуки через підлість власного сина.

​— У мене є онука... — крізь сльози вимовила вона. — У мене є рідна кров, а я нічого не знала.

​— Мамо, я все виправлю, — Денис спробував підійти до неї, але вона різко відштовхнула його руку.

​— Не чіпай мене! — вигукнула вона. — Ти не маєш права навіть вимовляти слово «виправлю»! Ти вкрав у неї батька, у мене — онуку, а в Діани — п’ять років спокою. Ти збрехав про мою смерть! Як ти міг, Денисе? Як ти міг спати спокійно всі ці роки?

​Я не могла більше на це дивитися. Мені було жаль цю жінку, але я мала рятувати себе.

— Мені потрібно йти, — я схопила свій одяг, який Денис приніс раніше. — Денисе, я не хочу тебе бачити. Катерино Євгенівно... мені прикро, що ви дізналися все так. Але це і є ваш син.

​Я вибігла у ванну, нашвидкуруч переодяглася у свою вологу сукню, яка тепер здавалася мені крижаною бронею. Коли я вийшла в коридор, Денис стояв там, розбитий, розчавлений власною правдою і гнівом матері.

​— Не йди за мною, — кинула я, відчиняючи двері. — Бо зараз я відчуваю лише одне — величезне бажання ніколи більше не чути про тебе.

​Я вийшла з під'їзду, і холодне повітря нарешті наповнило мої легені. Я викликала таксі, і поки машина їхала, я просто стояла і дивилася в небо. Лавина зійшла. Секретів більше немає. Але чи принесе це полегшення?

​Коли я приїхала додому, Даринка вже була там. Тато бавився з нею в саду. Вона сміялася, наздоганяючи метелика, і цей сміх був найкращою музикою після всього того бруду, який я вислухала.

​— Мама приїхала! — вона кинулася мені в обійми.

​Я підхопила її, міцно притискаючи до себе.

— Мій скарб... моя маленька, — шепотіла я в її золотисте волосся.

​Дамір Арслан підійшов до нас, уважно вивчаючи моє обличчя.

— Ти все йому розповіла?

​— Все. І його мамі теж. Вона була там.

​Тато насупився, але нічого не сказав. Він просто обійняв нас обох. Я знала, що тепер почнеться нова війна. Війна за право називатися батьком, війна за онуку, війна за прощення. Але зараз, у безпеці нашого дому, я відчувала, що нарешті можу просто дихати.