Розділ 28. Діана

Слова Дениса висіли в повітрі, наче отруйний туман. Він сидів біля моїх ніг — величний, владний Денис Романов, який тепер здавався лише маленькою тінню того чоловіка, якого я колись обожнювала. Його каяття... воно було запізнілим. Воно було як дощ у пустелі, де все вже давно випалено дотла.

​Я дивилася на свої руки, що стискали край його величезної сорочки. Кожна клітинка мого тіла пам’ятала той холод, який він залишив по собі п’ять років тому.

​— Ти хочеш знати, як я почувалася, Денисе? — мій голос був ледь чутним, але він розрізав тишу кухні, наче скальпель. — Ти розповів свою версію. Про ревнощі, про парі, про Мілану... А тепер послухай мою. Бо твоє пекло — це лише тінь того, що пережила я.

​Я підняла погляд і подивилася йому прямо в очі. Я хотіла, щоб він бачив усе.

​— Того ранку, коли ти виставив те відео, коли говорив всі ці брудні слрва ... я йшла містом, просто йшла, без мети, я була спустошена. Але я знала, що моя мама хворіє і я маю їй допомогьи, а все інше неважливо... І ти знав, що про маму, я тобі писала. Ти знав! Але ти обрав вірити фотографії, а не моєму серцю. Я потрапила в аварію.. Коли мене привезли в лікарню, лікарі не вірили, що я виживу. Три місяці, Денисе. Три місяці я була в комі.

​Я побачила, як він здригнувся, як його обличчя зблідло ще сильніше.

​— Поки я була там, у темряві, моя мама померла. Вона померла, так і не дочекавшись мене. Вона померла....... Я не змогла з нею попрощатися. Я не змогла закрити їй очі. Мене не було на її похороні. Коли я нарешті прийшла до тями, світ став порожнім. У мене не було нікого. Тільки шрами, нерухома нога і величезна діра в грудях, яку ти пробив своїм словами.

​Я замовкла на мить, ковтаючи клубок у горлі. Спогади накочувалися хвилями, перехоплюючи подих.

​— А потім лікар сказав мені... він сказав, що я вагітна. І що це диво, що дитина вижила в комі разом зі мною. Знаєш, що я відчула в ту мить? — я гірко всміхнулася. — Жах. Паралізуючий страх. Я була калікою, з тавром "повії", яке ти на мене повісив, і з дитиною від чоловіка, який мене знищив. Я хотіла кричати від болю. Кожного разу, коли Даринка штовхалася всередині, я згадувала твій сміх у тому спортзалі. Твої слова про те, що я — лише парі. 

​Денис закрив обличчя руками, і я почула його важке, рване дихання.

​— Але вона стала моїм єдиним світлом, — продовжувала я, і мій голос зміцнів. — Даринка — це єдине, що втримало мене на цьому світі. Я боролася за неї в реабілітаційних центрах, я терпіла біль від операцій, щоб просто мати змогу взяти її на руки. Вона — твоя донька, Денисе. У неї твої очі. Ті самі очі, які дивилися на мене з такою ненавистю в тому спортзалі. І щоранку, дивлячись на неї, я бачу частинку тебе. Це моє благословення і моє прокляття одночасно.

​— Діано, я... я не знав... я клянусь... — прохрипів він.

​— Ти не знав, бо не хотів знати! Тобі було зручніше вірити якомусь фото невідомо від кого, ніж прийти і поговорити зі мною. Ти кажеш про кохання? Кохання не виставляє натовпу інтимні моменти. Кохання не грає в парі. П’ять років, Денисе. П’ять років я вчила себе жити без серця. Я вибудувала стіни, які ти зараз намагаєшся штурмувати. Але Даринка... вона не знає, що таке брехня. Вона знає тільки любов мого тата та його сім'ї.  А ти для неї — прочерк. Пусте місце.

​Я відчувала, як сили залишають мене. Це виверження правди виснажило мене більше, ніж учорашнє вино.

​— Ти питаєш, що я відчувала ці п’ять років? Я відчувала холод. Навіть у найтепліші дні в Туреччині мені було холодно. Бо людина, якій я віддала все, розтоптала мене заради розваги з друзями. А тепер ти приходиш і просиш пробачення? 

​Денис підняв голову. В його очах була така безодня розпачу, що на мить мені захотілося його пожаліти. Але я згадала маму. Згадала лікарняні стіни. Згадала, як вчилася заново ходити.

​— Не шукай виправдань в алкоголі чи ревнощах. Ти просто виявився занадто слабким для справжніх почуттів. І зараз я тут, у твоїй сорочці, почуваюся так само брудно, як і тоді. Бо попри все... попри всю твою підлість... моє дурне серце все ще зраджує мене, коли ти поруч. І це те, за що я ненавиджу себе найбільше.

​Ми сиділи в тиші, яка дзвеніла від невисловленого болю. Сонце вже високо піднялося над містом, висвітлюючи кожну порошинку в його стерильно чистій кухні. Все здавалося якимось нереальним, наче ми були акторами в п'єсі, де фінал уже написаний.

​Раптом у коридорі почувся звук ключа, що повертається в замку. Я здригнулася. Хто це міг бути? Мілана?

​— Денисе, любий,  ти вдома? Я заїхала подивитися, чи ти не помер від роботи, — пролунав жіночий голос, сповнений турботи.

​Це був голос Катерини Євгенівни. Мами Дениса.

​Вона зайшла на кухню, елегантна, у світлому костюмі, зі своєю фірмовою м’якою посмішкою. Але як тільки її погляд упав на мене — розпатлану, з червоними очима, у сорочці її сина — її посмішка миттєво зникла.

​Вона завмерла на порозі, а її очі розширилися від неймовірного здивування.

​— Діано? — її голос здригнувся від шоку. — Ви... ви тут? Денисе, що відбувається?

​Я відчула, як земля знову йде з-під ніг. Вчора вона була "доброю знайомою" на прийомі, а сьогодні вона бачить мене в ліжку свого сина. Я хотіла щось сказати, якось пояснити, що все не так, як здається, але слова застрягли в горлі.

​Денис повільно підвівся, затуляючи мене собою від погляду матері.

​— Мамо, — сказав він низьким, напруженим голосом. — Тобі краще зайти пізніше. У нас дуже важлива розмова.

​Але Катерина Євгенівна не рухалася з місця. Вона переводила погляд з Дениса на мене, і в її очах почало проступати щось інше — розуміння, змішане з тривогою.

​— Важлива розмова? — перепитала вона, і в її голосі почулися сталеві нотки. — Денисе, я бачу перед собою дівчину. І бачу, що вона плаче в твоїй сорочці. Поясни мені негайно, що ти знову накоїв!

​Я закрила очі. Кошмар продовжувався, і цього разу в нього з’явилися нові свідки.