Розділ 26. Діана

Світло. Воно було надто яскравим, надто безжальним і проникало крізь повіки, наче розпечені голки. Перше, що я відчула, — це нестерпний, пульсуючий біль у скронях. Здавалося, у моїй голові хтось влаштував будівельний майданчик і зараз активно працював відбійним молотком.

​Я спробувала поворухнутися, але ковдра здалася неймовірно важкою. Повільно, крізь нудоту, я розплющила одне око, потім інше. Кімната була мені абсолютно незнайома: мінімалізм, темні тони, панорамні вікна, за якими шумів ранішній Київ. Це була не моя спальня. І точно не готель.

​Я смикнулася, намагаючись сісти, і раптом усвідомила жахливу річ: на мені не було нічого, крім спідньої білизни.

​— О Боже... — прохрипіла я, і мій власний голос здався мені чужим.

​Пам'ять поверталася короткими, болючими спалахами. Ресторан. Мілана. Її єхидна посмішка. Пляшка вина... ні, дві? Потім якийсь чоловік. Руслан? Він щось говорив про Америку і детективів. А далі — порожнеча. І той запах... запах Дениса.

​Двері спальні тихо відчинилися. Я миттєво натягнула ковдру до самого підборіддя, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча хвиля сорому й гніву. На порозі стояв Денис. Він був у простих спортивних штанах і футболці, вигляд мав дивно спокійний, хоча в очах читалася втома. У руках він тримав склянку води та дві таблетки.

​— Добрий ранок, потерпіла, — тихо сказав він, підходячи ближче. — Ось, випий. Це від голови. Тобі зараз здається, що вона вибухне, я знаю.

​Я втупилася в нього поглядом, сповненим люті.

— Що я тут роблю? Де я? І чому... чому я роздягнена, Денисе?! — мій голос зірвався на крик, який одразу ж відгукнувся болем у мозку. — Ти... ти скористався мною? Ти.....

​Денис зупинився. Його обличчя на мить скам'яніло, а в очах спалахнуло роздратування, змішане з болем. Він поставив воду на тумбочку і глибоко вдихнув.

​— Діано, за кого ти мене маєш? — він зробив крок назад, ніби намагаючись дистанціюватися від моїх звинувачень. — Ти вчора була в такому стані, що не могла назвати власне прізвище. Ти облилася вином, твоя сукня була вся в плямах. Я привіз тебе сюди, бо ти відмовилася називати адресу тата, бурмочучи, що "він уб'є цього козла". Я допоміг тобі зняти брудний одяг і поклав спати. Все. Між нами нічого не було, крім мого намагання не дати тобі захлинутися власною впертістю.

​— Я тобі не вірю! — вигукнула я, хоча всередині щось підказувало, що він не бреше. — Ти брехав ..., ти брехав про все! Звідки мені знати, що ти не влаштував це шоу з тим мужиком у ресторані? Як його там... Руслан?

​— Руслан — мій друг. Він випадково побачив тебе в ресторані й набрав мене, бо ти вже намагалася замовити третю пляшку і почала розповідати офіціанту про реформи в архітектурі, — Денис ледь помітно всміхнувся, але тут же знову став серйозним. — Ось твій одяг. Я замовив експрес-чистку, але він ще вологий. Візьми мою сорочку у шафі. Ванна там. Чекаю тебе на кухні. Нам треба поговорити.

​Він вийшов, зачинивши за собою двері. Я залишилася наодинці зі своїм соромом і розбитою головою.

​За п’ятнадцять хвилин я, загорнута у величезну чоловічу сорочку, яка пахла ним, шкандибала до кухні. У ванній я побачила своє відображення: розмазана туш, волосся дибки, очі червоні. Вигляд — як у вцілілої після кораблетрощі.

​На кухні пахло божественно — свіжомеленою кавою та омлетом. Денис сидів за столом, вивчаючи щось у телефоні. Побачивши мене, він підвівся і підсунув стілець.

​— Снідай. Тобі треба глюкоза.

— Я не хочу їсти, — відрізала я, сідаючи на край стільця.

— Діано, не змушуй мене годувати тебе з ложечки. Снідай.

​Я подивилася на нього. Було в його тоні щось таке... не те щоб владне, а швидше дбайливе, чого я не бачила п'ять років. Я почала повільно їсти, відчуваючи, як стає трохи легше.

​— Ти сказав, що лежав біля мене вночі, — раптом згадала я його слова, які він кинув, поки я була у ванній.

— Так, — він не відвів погляду. — Я просто обіймав тебе. Ти тремтіла уві сні. Я відчував себе щасливим... вперше за довгий час. Просто бути поруч. Без криків, без звинувачень.

​— Досить, Денисе, — я відклала вилку. — Ці казки не працюють. Краще скажи, де твоя наречена? Бо я дорожу своїм волоссям, не хотілося б зустрітися з нею в коридорі твого "холостяцького" гнізда.

​Денис нахмурився, відставивши чашку з кавою.

— Яка наречена? Про що ти взагалі?

​Я гірко засміялася.

— О, не треба грати в дурника. Вчора Мілана запросила мене на обід. Вона була дуже переконлива. Сказала, що ви разом повернулися з Америки, що ви заручені. І знаєш, вона навіть показала фото.

​Денис завмер.

— Які ще фото?

​— Ви в ліжку, Денисе. Вона лежить на тобі, ви обоє такі... щасливі. Вона сказала, що це свіже фото. Тож поясни мені, навіщо цей цирк? Навіщо ти привіз мене сюди, якщо в тебе є Мілана?

​Денис закрив очі рукою і глибоко видихнув. Здавалося, він намагається не закричати.

— Мілана... Боже, яка ж вона хвора, — він подивився на мене, і в його погляді було стільки щирого розпачу, що в мене всередині щось здригнулося. — Діано, послухай мене уважно. У мене з Міланою нічого немає. Взагалі. Ми не наречені. Ми не разом. Так, вона лізла до мене ще в Дніпрі,  вона намагалася нав’язатися, але я її і близько не підпускав.

​— А фото? — я примружилася. — Я бачила його на власні очі. Ви там не в шахи грали.

​— Так, напевно це фото недавнє! — вигукнув він. — Тоді, коли я був злий на весь світ через тебе. Вона підловила мене п'яним у клубі, затягла до себе, а потім, мабуть, зробила знімок, поки я вирубився. Я навіть не пам’ятаю тієї ночі! Це було після підписання контракту!

​Я дивилася на нього, намагаючись знайти хоч краплю фальші.

— Вона сказала, що ви повернулися разом. Що твій тато наполіг на вашому союзі.

​— Мій тато хоче тендерів і грошей, — відрізав Денис. — Він може хотіти чого завгодно, але я — не маріонетка. Тим більше він не знав прл Мілану нічого.

​— Я не хочу про це слухати! — я закрила вуха руками. — Досить правди на сьогодні. Моя голова...