Розділ 25. Діана

Келих за келихом. Червоне вино здавалося єдиними ліками проти тієї отрути, яку щойно вилила на мене Мілана. В голові вже приємно шуміло, а біль у грудях став не таким гострим, наче його загорнули у вату. Я дивилася у вікно ресторану, спостерігаючи за метушнею міста, і думала про те, що моє життя — це якийсь поганий серіал. "Наречена". "Фото в ліжку". Боже, як же це банально і як же це огидно.

​— Ви так напружено дивитесь на цей келих, ніби сподіваєтесь побачити там відповіді на всі запитання Всесвіту, — пролунав раптом низький чоловічий голос.

​Я здригнулася і сфокусувала погляд. Навпроти мене, нагло відсунувши стілець, де щойно сиділа Мілана, вмостився незнайомець. Симпатичний, у добре пошитому костюмі, з хитрим вогником в очах.

​— Це місце зайняте, — прохрипіла я, намагаючись повернути обличчю маску крижаної королеви, але язик вже трохи заплітався.

​— Ким? Тією розфуфиреною лялькою, яка щойно втекла? Не думаю, що вона повернеться. У неї був такий вигляд, ніби вона щойно виконала план по псуванню чужого життя на місяць наперед.

​Я примружилася.

— Ви підслуховували?

​— Обідав поруч. Кухня тут чудова, а от розмови… занадто гучні, — він простягнув руку. — Руслан. Юрист, іноді — приватний детектив, а за сумісництвом — людина, яка не любить бачити гарних жінок у компанії порожніх пляшок.

​Я не відповіла на рукостискання, натомість зробила ще один великий ковток.

— То ви детектив? Тоді знайдіть мені відповідь на питання: чому люди такі… мудаки?

​Руслан засміявся, і цей сміх був дивно теплим.

— О, це професійна таємниця. Але якщо серйозно, я щойно повернувся з Америки. Там усе простіше: якщо хтось мудак — йому про це кажуть в обличчя. А тут… у вас тут цілі лабіринти інтриг.

​— Америки? — я на мить зацікавилася. — Мої "проблеми" теж нещодавно звідти повернулися. Мабуть, там якийсь розплідник для таких, як він.

​— О, ви про Дениса? — Руслан видав себе швидше, ніж встиг подумати.

​Я завмерла, келих зупинився біля моїх губ.

— Ви його знаєте? Ви теж із цієї банди брехунів?

​— Я б назвав нас "групою людей, які заплуталися", — Руслан майстерно оминув гостру тему. — Але давайте не про нього. Ви п’єте вино так, ніби воно зараз закінчиться на всій планеті. Хочете замовити ще? Чи, може, розкажете, чому донька Даміра Арслана вирішила влаштувати сольний дебош у середині робочого дня?

​Я подивилася на нього вже зовсім каламутним поглядом.

— Звідки… звідки всі знають, чия я донька? Це що, на лобі написано?

​— У певних колах — так. Але не хвилюйтеся, я не збираюся вас шантажувати. Мені просто цікаво, чому така розумна дівчина сидить на одинці з пляшкою?

​— Скажу вам по секрету, що це поки найкраще товариство — я раптом відчула непереборне бажання виговоритися. Можливо, це вино, а можливо — те, що цей Руслан здавався зовсім чужим, а отже — безпечним. — Я просто найнаївніша дурепа на цій поанеті. 

​— Оу, ну з ким не буває? — заговорив  Руслан.

​Я дістала телефон. Екран плавав перед очима. Треба було написати тату. Пальці ледве слухалися.

«Тату, забери Даринку. Погуляйте. Я обіцяла, але я… я зайнята. На роботу не прийду. Все ок, не хвилюйся».

​— Все, — я відклала телефон і знову потягнулася до пляшки. — Місія виконана. Дитина в безпеці, тато щасливий, а я… я хочу в темряву. Руслане, розкажіть ще щось про Америку. Там є чесні люди?

​Руслан почав щось розповідати про Каліфорнію, про суди, про те, як важко бути чесним, коли навколо одні акули. Я слухала його, як крізь шар води. Його голос заколисував. Мені здавалося, що я кудись пливу. Темрява почала згущуватися по краях зору, і я навіть не помітила, як моя голова важко опустилася на складені руки прямо на стіл.

​— Діано? — голос Руслана став далеким. — Ей, ви засинаєте?

​Я щось пробурмотіла у відповідь, здається, щось про те, що вино було смачним, а Ден — козел.

​— Ну все, приїхали, — почув я його зітхання. Потім звук кнопок телефону. — Альо. Вона тут. Готова. Приїжджай негайно, поки вона не прокинулася і не вбила нас обох. Ресторан "Еліс". Давай швидше, Денисе.

​Це ім’я… воно мало б змусити мене підхопитися, втекти, закричати. Але тіло було наче з чугуна. Я відчувала, як провалююсь у солодку, теплу безпам'ятність.

​Не знаю, скільки минуло часу — хвилина чи вічність. Раптом я відчула рух. Чиїсь сильні, великі руки підхопили мене, піднімаючи зі стільця. Моя голова безсило впала на чиєсь плече.

​Я намагалася щось сказати. Хотіла прогнати, хотіла спитати "хто ти?", але губи не слухалися. Я мала б злякатися, мала б пручатися, але… цей запах.

​Запах дорогого парфуму, змішаний з ледь відчутним ароматом тютюну і чимось таким знайомим, таким рідним, що тягнулося з глибини моїх найтепліших спогадів. Цей запах був моїм домом, моїм болем і моїм найбільшим бажанням одночасно.

​— Ти пахнеш… як він… — прошепотіла я в чиюсь шию, відчуваючи, як мене міцніше притискають до грудей.

​— Спи, принцесо, — почула я знайомий хрипкий голос, який змусив моє розбите серце стиснутися в останній конвульсії, перш ніж всепоглинаюча темрява нарешті забрала мене до себе.