Розділ 23. Денис

Ніч після прийому в мера була найдовшою в моєму житті. Я не міг спати. Кожне слово Даміра Арслана — «Моя донька, Діана» — відлунювало в моїй голові, наче удар дзвона. Кожен холодний погляд Діани розрізав мою гордість на шматки.

​Я сидів у своєму кабінеті, оточений темрявою, яку розривало лише слабке світло настільної лампи. Перед очима стояв образ моєї матері, яка посміхалася Діані. Моя брехня… Боже, який я був нікчема. Я вигадав смерть найближчої людини, щоб заманити дівчину в ліжко, щоб виграти кляте парі. Тепер я розумів, чому вона дивилася на мене, як на чудовисько. 

​Який же я виродок.

​Коли Руслан зайшов до кабінету о сьомій ранку, я виглядав як привид. Він мовчки поклав перед мною папку.

​— Ти просив інфу , Ден, — голос Руслана звучав так, наче він співчував моєму майбутньому болю.

​Я відкрив папку. Перші сторінки були про її матір. Хронічна печінкова недостатність. — Її мати була дуже хвора, — тихо сказав Руслан. — Потрібна була термінова пересадка. Діана була ідеальним донором. Вона готувалася до операції, здавала аналізи… це було її єдиною метою — врятувати маму.

​Я згадав ту останню ніч. Вона була такою наляканою, такою тендітною. А я думав лише про те, як виграти парі.

​Я перегорнув сторінку, і моє серце пропустило удар. Протокол ДТП. Дата — того ж вечора, як я її покинув, як висміяв пепед всіма своїми друзями......

​— Вона..... її збив автомобіль , коли переходила дорогу , — продовжував Руслан. —  Там написано що це вона спричинила аварію, вийшовши на прооїжджу частину. Важка травма голови, множинні переломи. Декілька місяців коми. Декілька місяців вона була між життям і смертю.

​У мене в очах потемніло. Поки я святкував перемогу в парі й летів до Америки, вона лежала в реанімації, підключена до апаратів.

​— А її мама? — прохрипів я.

​— Померла через два тижні після аварії. Вона так і не дочекалася донора. Діана була в комі й не могла її врятувати. Вона навіть не була на похороні. Коли вона прокинулася, у неї не залишилося нікого. Тільки шрами, а ще був Дамір, він оплатив все лікування Діани, а також взяв на себе похорони її мами. Вона похована тут в Києві. 

Тепер я зрозумів до кого вони їздили на кладовище.

​Я вчепився в стіл, щоб не впасти. Весь цей час я вважав себе жертвою її «зради», а вона в цей час втрачала матір, здоров’я і саму себе.

​Далі в папці йшли звіти з Туреччини. Ребілітаційний центр в Стамбулі. 

— Дамір Арслан забрав її з собою до Туреччини, — Руслан гортав сторінки разом зі мною. —  Там вона перенесла ще кілька операцій на нозі. Саме там він офіційно визнав її своєю донькою і дав своє прізвище.

​Я дивився на рахунки з клінік. Суми були астрономічні. Дамір справді врятував її. Він зібрав її по шматочках — фізично і морально.

​Але остання сторінка змусила мене забути, як дихати.

Свідоцтво про народження. Дарина Арслан......

​— Вона була вагітна, коли потрапила в аварію, — голос Руслана став зовсім тихим. — Лікарі казали, що шансів мало, але дитина вижила в комі разом із матір’ю. Це диво, Ден. Вона народила її в Туреччині. У графі «батько» — прочерк.

​Я випустив папку з рук. Документи розлетілися по підлозі, а я дивився в одну точку.

Вона народила мою дитину. У Туреччині, після коми, після смерті матері, після того, як я вважав її повією і викреслив зі свого життя. Даринка… та маленька дівчинка з очима, які здавалися мені знайомими. Моя донька.

​Я відчув, як у грудях щось розривається. Це не був просто біль — це був крах усього, що я про себе думав. Я вважав себе крутим хлопцем, переможцем, а виявився боягузом, який кинув вагітну жінку в найстрашніший момент її життя.

​— Вона пройшла через пекло, — кинув Руслан, прямуючи до виходу. — А тепер вона — донька одного з найбагатших людей Сходу. У неї є все, крім віри в тебе. І я її розумію.

​Я залишився сам. У кабінеті пахло кавою і папером, але для мене він був наповнений запахом лікарняних палат і попелу моїх надій. Я дивився на прочерк у графі «батько». Це був не просто прочерк. Це був вирок. Вирок моїй брехні, моєму парі й моїй «смерті» для них обох.

​Фотографія маленької дівчинки випала з папки на мої коліна. Темне волосся, чорні  очі, її посмішка… Вона була схожа на Ді, така ж красуня....

​— Це… — мій голос зірвався. — Це моя дитина...... 

​Я закрив обличчя руками. Ридання, які я стримував роками, нарешті прорвалися назовні. Який же я був виродок. Яка я нікчема.

​Я ненавидів Даміра Арслана за те, що він «забрав» мою дівчину, а насправді він був єдиним, хто виявився чоловіком і захистив мою жінку та мою дитину від світу, в якому я її покинув.

​Я вибіг із кабінету, застрибнув у машину і на шаленій швидкості полетів до будинку Арсланів. Я не знав, що буду робити. Але я знав одне: я буду на колінах вимолювати пробачення.  Дивлячись на правду в тій папці, я розумів — головною перешкодою між мною і Діаною був я сам. Мій егоїзм, моя невіра і моя клята брехня.