Розділ 22. Денис

Я не міг більше чекати результатів від Руслана. Кожна година в невідомості була схожа на тортури. Наступного ранку я поїхав прямо до головного офісу «Арслан Груп». Я хотів побачити її, змусити поговорити, вирвати правду про те, хто цей смаглявий молодик і що за ігри вона веде.

​Але я не встиг навіть вийти з машини.

​Скляні двері відчинилися, і на ганок вийшла Діана. Вона була вдягнена просто, але елегантно, а в руках тримала величезний, просто непристойно великий букет яскраво-червоних троянд. Поруч із нею йшов Дамір Арслан. Він щось тихо говорив їй, і вона ледь помітно посміхалася.

​Я стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців. Ревнощі з’їдали мене живцем. Червоні троянди… це було так у стилі цих владних, багатих мудаків. Але моя Ді… моя маленька принцеса, як я колись її називав, ніколи не любила пафосних букетів. Вона любила прості  квіти.

​«Значить, цей мудак її зовсім не знає», — подумав я з гіркотою. Але в ту ж мить мене прошила інша думка: а чи знаю я її теперішню? Вона змінилася. Та ніжна, вразлива дівчинка зникла, поступившись місцем цій холодній королеві. І все ж… я хотів, щоб вона знову стала моєю принцесою. Навіть попри ту кляту зраду, яку я бачив на фото.

​Вони сіли в машину, і я, не роздумуючи, рушив за ними. Куди вони їдуть? Зараз обід, дивний час для побачення.

​Я очікував чого завгодно — дорогого ресторану, готелю, закритого клубу. Але вони приїхали на кладовище.

​Я припаркувався подалі, спостерігаючи здалеку. Навіщо вони тут? Кого вони відвідують? Вони йшли повільно, Дамір тримав її під руку, і це не було схоже на флірт. Це виглядало як… підтримка? Я не наважився піти слідом. Я не хотів, щоб вона помітила мене тут. Це було б надто навіть для мого відчаю.

​Пройшла майже година. Коли вони вийшли, обличчя Діани було блідим і засмученим. Дамір дбайливо відчинив їй двері машини. Моя лють почала трансформуватися у важку, липку розгубленість.

​Вони поїхали в торговий центр. Тут я вже не міг стриматися. Я кинув машину на парковці й пішов за ними всередину.

​Я бачив, як вона вибирала вечірню сукню. Очевидно, вони збиралися на прийом до мера. Вона приміряла чорну сукню, і коли вона вийшла з примірочної, у мене перехопило подих. Вона була настільки вродливою, що я на мить забув, як дихати. Але як тільки Дамір наближався до неї, торкався її плеча чи поправляв бретельку, я був готовий кинутися на нього з кулаками. «Не чіпай її! Вона не твоя!» — кричало все всередині.

​Якоїсь миті Діана різко повернула голову в мій бік. Мені здалося, вона помітила мій силует у відображенні дзеркала. Я одразу ж розвернувся і поспішив до виходу. Я не міг допустити чергової сцени в людному місці. Принаймні, не зараз.

​Наступного вечора був прийом. Я ненавидів ці пафосні збіговиська, де фальш відчувалася навіть у запаху парфумів, але я знав — вона буде там.

​Коли я увійшов до зали, до мене майже одразу підійшла Мілана. Вона виглядала бездоганно, але для мене вона була частиною тієї самої фальші. Вона посміхалася, згадувала про тендер, натякала на нашу «спільну ніч». І раптом у моїй голові щось клацнуло.

​Ті фото п’ятирічної давності… Вона прислала їх мені тоді. Вона «допомогла» з тендером зараз. Вона завжди була поруч, коли ставалося щось погане між мною і Діаною.

​— Мілано, — я перервав її щебетання, — де ти взяла ті фото Діани п’ять років тому? Того поцілунку на якійсь лавочці?

​Вона відмахнулася, наче я запитав про погоду.

— Ой, Денисе, про що ти? Я вже й не пам’ятаю. Якісь чутки, хтось скинув…

​— Слухай мене уважно, — я нахилився до неї, і мій голос був крижаним. — Якщо я дізнаюся, що це був фотошоп чи твоя підстава… я тебе знищу. Розорю твого батька і вишвирну тебе на вулицю. Ти мене зрозуміла?

​Вона вмить зблідла і, не сказавши жодного слова, втекла в інший кінець зали.

​Мій погляд знову знайшов Діану. Вона була королевою цього вечора. Чорна сукня, вогняний погляд… і знову цей Емір поруч із нею. Його посмішки бісили мене. Але я пообіцяв собі: жодних дій, поки Руслан не дасть мені папку з документами.

​І тут я побачив те, від чого моє серце пішло в п’яти.

​Моя мама. Моя жива, здорова мама підійшла до Діани. Вони почали розмовляти. Мама щось емоційно розповідала, а Діана… Діана слухала її з виразом обличчя, який я не міг розгадати.

​«Триндець», — промайнуло в голові. Я ж збрехав їй тоді. Я сказав Діані, що моя мама померла. Я використав це як щит, як спосіб зблизитися. І тепер ця брехня вибухнула мені прямо в обличчя.

​Я поспішив до них, хоча поняття не мав, що буду говорити. Коли я підійшов, Діана перевела погляд на мене. Цей погляд був настільки холодним і сповненим презирства, що я зрозумів: вона все знає. Вона знає про мою наймерзеннішу брехню.

​Але фінальний удар чекав на мене попереду.

​Дамір Арслан підійшов до нас, поклав руку на плече Діани і спокійно вимовив:

— Денисе, знайомтеся офіційно. Моя донька — Діана Арслан.

​У мене буквально відвисла щелепа. Світ навколо похитнувся. Усі мої теорії, усі ревнощі, уся ненависть до «старого багатія», який «купив» мою дівчину… усе це виявилося ідіотською помилкою.

​Це не її коханець. Це її батько.

​Я стояв перед ними — брехун, ревнивець і ідіот, який за п’ять років не спромігся дізнатися правду про жінку, яку називав своєю принцесою. Я знищив усе власноруч. І зараз, дивлячись у її крижані очі, я зрозумів: цей шлях до прощення буде не просто важким. Він може бути неможливим.