Розділ 21. Діана

Зал був заповнений блиском діамантів, шелестом дорогих тканин і гулом приглушених розмов. Ювілей мера — подія, де кожен жест має значення, а кожне слово — ціну. Я йшла поруч із татом, відчуваючи, як шовк моєї чорної сукні холодить шкіру. Високий розріз при кожному кроці оголював праву ногу, і я відчувала себе водночас сильною і вразливою.

​Тато сяяв. Він з гордістю представляв мене своїм партнерам:

— Моя донька, Діана. Провідний архітектор нашого нового проекту.

​Я посміхалася, підтримувала світські бесіди, але всередині панував неспокій. Мелісса зараз була в літаку до Туреччини разом із дядьком Адамом, і мені її бракувало. Зате Емір був тут — у своєму репертуарі. Я бачила, як він уже встиг зачарувати чергову блондинку, і мимоволі всміхнулася. Справжній ловелас, для якого цей вечір був лише ігровим майданчиком.

​— Ді, вибач, мені треба переговорити з паном Григоренком, це ділове питання, — тато торкнувся мого плеча і відійшов.

​Я залишилася сама посеред залу. Попри ефектний вигляд, мені раптом стало незатишно. Наче я була експонатом у музеї. І тут я побачила Лева Борисовича. Він ішов до мене під руку з вишуканою жінкою. Вона була вдягнена зі смаком — стримана брюнетка з неймовірно добрими очима, які здалися мені дивно знайомими.

​— Діано? — Лев Борисович виглядав щиро здивованим. — Що ви тут робите? Денис сказав, що ви в лікарні з переломом руки!

​Я закліпала від несподіванки.

— У лікарні? Ні, Леве Борисовичу, ви щось переплутали. У мене немає ніякого перелому. Це з Меліссою стався нещасний випадок, вона зламала руку. Але зараз із нею все добре, вона полетіла до Туреччини на вимушений відпочинок.

​Лев Борисович насупився.

— Дивно... Денис чітко сказав, що донька Даміра в лікарні...

​В ту ж мить у моїй голові склався пазл. Денис вважав Меліссу донькою Даміра. Весь цей час він думав, що вона — спадкоємиця, а я... ким він вважав мене? Коханкою? Співробітницею? Його ревнощі в ресторані, його гнів — він думав, що в мене «шури-мури» з.... татом. Боже, який абсурд. Але я лише ввічливо посміхнулася:

— Можливо, Денис просто щось не так зрозумів.

​— Дозвольте представити, — Лев Борисович ніжно стиснув руку своєї супутниці. — Моя дружина, Катерина Євгенівна.

​Я привітно кивнула:

— Дуже приємно познайомитися. Ви маєте чудовий вигляд, Катерино Євгенівно.

​Вона відповіла мені теплим компліментом, але я не могла відірвати погляду від її обличчя.

— Ви знаєте... мені здається, я вас десь бачила. Ви мені когось дуже нагадуєте.

​Катерина посміхнулася:

— Все можливо, хоча я вас бачу вперше.

​— Це тому, що Денис — вилита мати, — вставив Лев Борисович. — У них один погляд на двох.

​Світ навколо мене раптом завмер. Звуки музики зникли, залишивши лише пульсуючий шум у вухах.

— Ви... мати Дениса? — перепитала я, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.

​— Так, — відповіла вона з легкою гордістю.

​Я відчула, як кров відпливає від обличчя. Він збрехав. Денис колись говорив мені, дивлячись прямо в очі, що його мами немає в живих. Він використовував цю «трагедію», щоб викликати в мене жаль, щоб зблизитися, щоб швидше затягнути в ліжко. Це був не просто обман — це було святотатство. Моя мама справді була в могилі, я щороку оплакувала її, а він... він грався життям своєї матері заради парі?

​— Пробачте... мені треба... на хвилинку, — я ледь вимовила ці слова і майже вибігла із зали.

​У вбиральні було порожньо. Я вчепилася в край мармурової раковини, дивлячись на себе у дзеркало. Сльози самі покотилися по щоках, розмиваючи туш.

Яка ж я дурепа! — кричало все всередині. Він весь час мною грався. Кожне його ніжне слово, кожна мить у його будиночку за містом, ті розмови про «втрату» — це був підлий, прорахований спектакль. Як можна бути таким жорстоким? Яке серце треба мати, щоб вигадати смерть близької людини заради виграшу в парі?

​Я згадала його шепіт, його руки... Мені здавалося, що він любить мене. А це була просто інвестиція в перемогу. Я відчувала себе розірваною на шматки.

​Я довго стояла під струменем холодної води, намагаючись вгамувати тремтіння. Зрештою, я витерла очі, підправила макіяж і випрямила спину. Я не дам йому задоволення бачити мій розпач. Не сьогодні.

​Виходячи з коридору, я буквально зіткнулася з дівчиною, яка налетіла на мене з роздратованим виглядом.

— Дивіться, куди йдете! — кинула вона.

​Я підняла погляд і застигла. Обличчя було знайоме, хоч і змінене часом.

— Мілана? — тихо промовила я.

​Моя «подруга» з університету. Та, що не написала мені жодного слова підтримки, коли все зруйнувалося. Мілана виглядала шокованою. Вона оглянула мене з ніг до голови: мою сукню, мою поставу, моє обличчя.

— Діана? Я... я не очікувала тебе тут побачити. Ти з Денисом?

​— Чому я маю бути з ним? — холодно запитала я. — Мене запросив мер. А ти як тут опинилася?

​Мілана вигнула ідеально вищипані брови. Я бачила в її очах те саме старе зневажливе ставлення до «сірої мишки», якою я колись була. Але я вже не була тою дівчиною. Я була архітектором, жінкою, яка знала собі ціну.

— Я донька мера, — гордо відповіла вона.

​Точно. Її батько колись був мером Дніпра, тепер він тут.

— Зрозуміло, — кивнула я. — Приємно було побачитись.

​— Діано, слухай... нам треба якось випити кави, — вона сказала це зверхньо, але з ноткою цікавості. — Розкажеш, як тобі вдалося сюди потрапити.

​Я просто кивнула, ми обмінялися номерами лише для того, щоб вона швидше пішла. Вона так і залишилася стояти в коридорі, дивлячись мені вслід, поки я поверталася в залу.

​В залі до мене одразу підійшов Емір.

— Ти куди зникла? Я вже збився з рахунку, скільки разів мені пропонували познайомити з «ось тією красунею в чорному».

​Я засміялася, хоча серце все ще боліло.

— Я бачила, що ти був надто зайнятий блондинками, Еміре. Тобі явно не було сумно.

​— Ну, я ж маю якось вижити на цьому нудному прийомі, — він підморгнув.