Розділ 20. Діана

Після того неприємного інциденту в ресторані, коли Денис поводився, як ревнивий неадекват, його більше не було чути. І це було чудово. Я була цьому щиро рада. Ця тиша дала мені змогу нарешті сфокусуватися на роботі та на своїй родині.

​Я закінчила проект кафе, здавши його в розробку. Замовниця, Сніжана, була у захваті від кінцевої концепції. Це був невеликий успіх, який дозволив мені відчути приємну впевненість у своїх силах.

​Емір цілий тиждень був моєю тінню, моїм щитом. Він із завзяттям взявся за справи комплексу «Елемент», їздив на об’єкт, проводив наради. Якщо йому потрібна була моя консультація, він підходив до мене з ноутбуком в офісі, але робив усе, щоб я не перетиналася з Деном.

​Меліса працювала віддалено з дому, щоразу засмучуючись через гіпс, але її присутність була необхідною. Лео, як і обіцяв, опікувався нею, що викликало в мені щире розчулення.

​Даринка була просто щаслива. Присутність тата, дядька і, особливо, веселого Еміра, перетворила наш будинок на постійне свято. Уся увага була прикута до неї, і вона цим відкрито користувалася. У садочку їй подобалося, і вона щодня, за сніданком, хвалилася, що цікавого було в неї за день.

​Увечері, коли ми всі зібралися на спільну вечерю, тато оголосив новину.

​— У суботу мер святкує ювілей. Нас запрошено. Я хочу, щоб ми всі пішли. Це важливий захід для бізнесу, — сказав тато, дивлячись на нас.

​Дядько Адам зітхнув.

— На жаль, мені потрібно повертатися додому. Занадто багато справ накопичилося.

​Меліса одразу ж підхопилася.

— Я поїду з тобою, тато. Я і так зараз мало працюю, тож зможу провідати маму і бабусю з дідусем.

​Вона подивилася на тата.

— Дядтко Дамір, ти ж не проти?

​— Звісно, ні. В тебе офіційно лікарняний. Передавай усім від нас привіт, — усміхнувся Дамір.

​Емір, на мій подив, сказав, що залишиться ще на деякий час.

— Я ще не подивився всіх київських красунь, — підморгнув він мені. — І Діані потрібен охоронець і помічник.

​— Завтра особливий день, — тихо сказала я, дивлячись на тата. — Шість років, як не стало мами. Я поїду на могилу. Ти не хотів би приєднатися?

​Тато опустив голову.

— Звісно, Діано. Я вже замовив великий букет квітів. Їх доставлять завтра в офіс, і ми поїдемо після обіду, коли закінчимо всі справи.

​Наступного дня ми з татом, завершивши всі нагальні справи, вирушили на цвинтар. Я тримала в руках величезний букет, який він замовив.

​Тиша на цвинтарі завжди була важкою, особливо біля її могили. Я дивилася на фото мами, на її усмішку, і відчувала, як у горлі збирається гіркий клубок.

​Тато поклав квіти біля надгробка.

​— Вона б тобою пишалася, доню, — тихо сказав він, дивлячись на мене.

​Мої очі наповнилися сльозами.

— Я досі... досі звинувачую себе, тату. Це через мене.

​— Не смій, — він обійняв мене, його голос був сповнений болю, але й рішучості. — Вона не хотіла б, щоб ти себе картала. Вона була щаслива, що в неї є ти, навіть в останні дні. Я теж за нею сумую. Щодня. Але ми повинні жити заради неї. І заради Даринки.

​Його слова, як завжди, були ліками. Ми ще трохи постояли біля мами, а потім поїхали.

​— Нам треба розвіятися, — сказав тато, заводячи машину. — І тобі потрібна сукня для ювілею мера. Їдемо у торговий центр.

​Ми поїхали в один із найбільших торгових центрів Києва. Я занурилася у шопінг, намагаючись відволіктися від смутку.

​Я приміряла кілька варіантів і, нарешті, знайшла ідеальну сукню. Довга, чорна, в підлогу, на тонких бретелях. Вона ідеально підкреслювала фігуру, а високий розріз на нозі додавав сміливості.

​— Ну як, тату? — я обернулася перед дзеркалом.

​— Ти прекрасна, Діано. Справжня леді, — сказав він, посміхаючись.

​— Ідеально, що розріз саме з правого боку, — прошепотіла я, ледь торкаючись лівої ноги. — Інакше б я ніколи її не одягнула.

​Мій шрам на лівій нозі був моєю особистою таємницею, моїм нагадуванням про той жахливий день.

​Ми ще обрали новий, елегантний костюм для тата.

​Ми сміялися, обговорювали сукні та краватки, але протягом усього нашого шопінгу, навіть у натовпі, мені постійно здавалось, що за мною хтось спостерігає.

​Це було невидиме, але відчутне бентеження. Наче чиїсь очі невпинно стежили за кожним моїм кроком, за кожним рухом моєї сукні. Я кілька разів озиралася, але бачила лише звичайних покупців. Я списувала це на втому та емоції, пов’язані з річницею мами. Але відчуття не зникало.

​Це просто нерви, Діано. Завтра на тебе чекає світський прийом. Потрібно зосередитися.