Розділ 19. Денис

Я стояв над їхнім столиком, і гнів палив мене зсередини. Я бачив шок на обличчі Діани, але не міг зупинитися.

​— Що ти тут робиш? — мій голос був низьким і загрозливим. — Меліса лежить у лікарні! Ти маєш виконувати всю роботу по проекту, а сама  відсиджуєшся в ресторанах із...

​— Це не твоя справа, Денисе, — відрізала вона, але її голос був тремтячим. — Я не маю наміру продовжувати цю безглузду дискусію. Ти...

​Тут втрутився її супутник. Він підвівся. Він був високий, смаглявий, з чорним волоссям, і його погляд був сповнений такої ж люті, як і мій.

​— Я не дозволю вам так поводитися з моєю сестрою, — його голос був спокійним, але рішучим.

​Мене це наче нокаутувало. Якою ще сестрою? Що він несе? Я вже настільки втомився від її брехні та недомовок, що це здавалося черговим обманом.

​— Якою сестрою? — запитав я, не розуміючи. — Про що ти говориш?

​— Моєю сестрою, — він підкреслив це слово. — І навіть якщо б це було не так, ви не маєте права розмовляти з дівчатами в такому тоні.

​Я перевів погляд на Діану. Вона сиділа, втупившись у стіл.

​— Яка сестра, Діано? — я не міг повірити. — Я знаю, що ти єдина дитина.

​Вона підвелася.

— У тебе немає жодних прав, щоб розпитувати мене про що-небудь. Мені немає бажання продовжувати. Ходімо, Еміре.

​Вона швидко пішла до виходу. Її супутник, Емір, зупинився біля мене.

​— Послухай, — він нахилився. — Якщо ще коли-небудь ти дозволиш собі розмовляти з Діаною в такому тоні, я поламаю тобі руки і ноги. І повір, я не жартую.

​Він розвернувся і пішов слідом за нею.

​Я стояв, приголомшений. Я не мав що відповісти на його слова. Більше того, я був у шоку. Який ще брат? Виявляється, я вже не так добре знаю Діану. Але ж цей хлопець не типової зовнішності — чорний, смаглявий. Він більше схожий на Даміра Арслана. Невже вона мутить із ними обома? Батько та син?Племінник?

​Мені стало зле. Уся ця історія здавалася абсолютно ірраціональною. Я повинен знайти на неї інформацію, бо я вже нічого не розумію. Таке враження, що це дві різні людини: Діана з минулого, моя наївна Ді, і Діана сьогодні — загадкова, незалежна, оточена таємницями.

​Тут до мене підійшов Руслан.

​— Денисе, що це було?

​— Сядь, — я показав на стілець. — У нас буде довга розмова.

​Ми сіли. Я розповів йому все — від нашого парі п’ятирічної давності, до зустрічі з тією, яка розбила мені серце, до поцілунку і, нарешті, до сьогоднішньої сцени. Я вивалив на нього весь свій біль, усю свою плутанину.

​Руслан довго слухав, потім зітхнув.

— Денисе, ця ситуація якась мутна. Брат, партнер, ляпаси, інтриги... Ти не знаєш її родини, її теперішнього життя, а вона — твоєї роботи. Тобі потрібні факти, а не емоції.

​— Я знаю, — прохрипів я. — Ти можеш допомогти? Я не хочу просити когось іншого. Мені потрібна інформація про Діану, її сім’ю, її зв’язки.

​Руслан кивнув.

— Дай мені пару днів. Спробую щось знайти.

​Після обіду з Русланом, який обіцяв допомогти, я поїхав до батька. Мені треба було обговорити справу з тендером.

​Я зайшов до його кабінету. Він сидів за столом, вивчаючи якісь документи.

​— Батьку, я мушу поговорити з тобою про тендер. Я провів невелике розслідування і виявив, що за нас попросили.

​Батько підняв голову. У його погляді не було здивування.

​— Я здогадувався, сину, — тихо відповів він. — Я мав зустріч із мером, і він натякав, що ми повинні бути вдячні за його підтримку. Я не став допитуватись.

​— Чому? — я був обурений. — Це ж брудна гра!

​— Це бізнес, Денисе. Або, точніше, це був порятунок. Ти ж знаєш, що справи у фірми були кепськими. А цей тендер — він обіцяє великі гроші, великі можливості. Я прийняв цей шанс. І не шкодую. 

​—  Я не хочу, щоб наш успіх будувався на таких... домовленостях!

​Наш спір перервала мама, яка зайшла до вітальні.

— Денисе, ти вдома? Залиште ці свої бізнес-сварки, залишися на вечерю.

​Я погодився. Вечеря пройшла у тихій, сімейній обстановці. Це було теж своєрідне полегшення після дня, повного інтриг та ревнощів.

​За столом батько знову повернувся до ділових питань.

​— Наступної суботи у мера ювілей. Великий прийом. Я хочу, щоб ти приділив увагу доньці Арслана. Це дуже вигідно для нашої родини, Денисе. Ти маєш нарешті завести нормальні, серйозні стосунки.

​— Я не можу цього зробити, батьку, — сказав я, згадавши Мелісу. — Вона зламала руку на об’єкті. Вона в лікарні, а потім буде вдома. Вона навряд чи піде на прийом.

​Батько нахмурився.

— Це прикро. Але, навіть якщо вона не прийде, я хочу, щоб ти все одно тримав її у полі зору. Придивися до неї, Денисе. Це важливий зв’язок.

​Я лише кивнув. Придивитися до доньки Арслана. Я вже її бачив — вона спокійна, мила дівчина, яка, здається, мені симпатизує. Але мої думки були зайняті лише однією жінкою, чия злість обпікала, а таємниці дратували до сказу. Жінкою, з якою мені тепер доведеться щодня працювати.