Розділ 18. Денис

​Обід з партнерами був фарсом. Я ледве стримувався, щоб не перевернути стіл. Діана. Її гордість. Її слова. Її... ляпас. І, найголовніше, той поцілунок, який спалив усі мої спроби її зненавидіти. Він змусив мене відчувати до неї не лише пекучу, справедливу лють, а й щось огидно тепле, рідне. І це дратувало мене до сказу.

​Я поїхав прямо до клубу. Напився. Пив, намагаючись залити цей вогонь, заглушити цей суперечливий біль. Я сидів біля барної стійки, коли до мене підсіла якась брюнетка. Вона здавалася знайомою, але голова вже не працювала. Я був у такому стані, що всі обличчя і події перемішалися в один нестерпний туман.

​— Хочеш поїхати до мене? — прошепотіла вона.

​— Поїхали, — погодився я.

​Я був готовий на все, щоб викинути Діану зі своєї голови, її злість, її запах, її смак. Можливо, це була моя остання, відчайдушна спроба довести собі, що мені не боляче, що я вільний.

​Ранок настав, наче удар молотом. Я прокинувся від жахливого, пульсуючого головного болю. Розплющивши очі, я одразу зрозумів, що це не моя квартира.. Це була чужа, занадто жіночна спальня.

​Я швидко підвівся, намагаючись пригадати хоч щось, і попрямував до ванної. Мій вигляд, чесно кажучи, був жалюгідним. Пом’ятий, з обличчям, покритим щетиною, і очима, що горіли червоним.

​Почувши звуки на кухні, я натягнув футболку і пішов на звук. Брюнетка, з якою я провів ніч, стояла біля кавоварки.

​Вона обернулася, і я застиг на місці. Головний біль зник, поступившись місцем абсолютному шоку.

​— Мілана?

​Я впізнав її. Це була подруга Діани з інституту. І не просто подруга. Ми переспали з нею один раз, п’ять років тому, коли я був на піку свого відчаю, одразу після того, як дізнався про «зраду» Діани. Тоді це був акт помсти, брудний і швидкий.

​— Доброго ранку, Денисе, — вона усміхнулася, і в її очах було задоволення. — Я рада, що ти нарешті прокинувся.

​Вона поставила перед мною чашку гарячої, міцної кави. Я сів, відчуваючи себе брудним і розгубленим.

​— Я… я нічого не пам’ятаю після бару, — прохрипів я, взявши чашку.

​Мілана сіла навпроти, склавши руки на столі.

​— Мені все сподобалося. Як і тоді, коли ми були студентами, — її голос був м’яким, майже лагідним. — Пам’ятаєш? Ти тоді поїхав за кордон і не відповідав на дзвінки. Я чекала, коли ти повернешся.

​Я відчув, як мене обливає холодом. Вона говорила про це, як про початок історії.

​— Мілано, послухай, — я поставив чашку на стіл. — Ця ніч нічого не означає. Як і та, що була в минулому.

​Її обличчя одразу ж потьмяніло. Вона виглядала засмученою, майже ображеною.

​— Як ти можеш? Після того, як я тобі допомогла? І це така подяка?

​Я відчував, що втомився від її ігор і натяків.

— Допомогла? Чим саме? Я щось не помітив.

​Мілана хитро посміхнулася, і в її очах знову з’явився той самий, п’ятирічної давності, підступний блиск.

​— Мій тато тепер мер, Денисе. І тендер на будівництво комплексу «Елемент» ти виграв разом із компанією Арслана лише тому, що я попросила тата.

​Я дивився на неї, не розуміючи.

— Що? Про що ти говориш?

​— Арслан просував тільки свою компанію і свого партнера. Але мій тато має вирішальну частку в цьому проекті. Він там теж має долю. Я його переконала, що твій досвід в Америці — це те, що потрібне Києву. Я сказала, що ти найкращий. Я зробила це для тебе.

​Мене охопив гнів. Дикий, лютий гнів, який заглушив навіть похмілля. Я підвівся так різко, що стілець відлетів назад.

​— Ти марно старалася! — прогримів я. — Мені не потрібна твоя допомога! Я не женуся за тендерами, отриманими через чиєсь ліжко! І я не женуся за грошима! Ти думала, що купиш мене цією ніччю і цим контрактом?

​— Але Денисе, ми могли б…

​ Ми нічого не могли б! — я був на межі. — Ця ніч була одноразова акція, Мілано. У мене немає інтересу до тебе. Будь ласка, забудь про це. І просити свого тата про щось для мене більше не треба.

— Це ми ще побачимо.....

​Я швидко пішов, навіть не попрощавшись. Я був злий на себе, на неї, на цей брудний світ, де кожен другий намагається використовувати тебе, де навіть найбільші контракти можуть бути результатом чиєїсь брехні та розрахунку.

​Я сів у машину, набрав Андрія.

— Андрію, скасуй усі мої сьогоднішні зустрічі. У мене буде... домашній арешт.

​— Денисе, ти впевнений? — голос Андрія звучав стурбовано. — Я маю зустріч із Діаною на об’єкті о другій годині. Думав ти приєднаєшся, це важливо.

​Я стиснув кулаки на кермі.  Це означає, що вона буде там. На об’єкті. Сама.

​— А ні, — різко відповів я. — Я їду.

​Мені потрібно було побачити її. Мені потрібно було знати, що вона не така. Що вона чесна, що вона не користується своїми зв’язками з Арсланом, як Мілана своїми зв’язками з мером. Це була ірраціональна потреба, але я мусив це зробити.

​Я швидко поїхав додому, переодягнувся і, проігнорувавши головний біль, кинувся на об’єкт. Я повинен був працювати з нею, спостерігати за нею, щоб остаточно розібратися: хто вона — брудна зрадниця чи… жінка, яку я досі люблю.

​Я примчав на будівельний майданчик. Я очікував побачити її — горду, незалежну, з блокнотом і кресленнями. Але на місці була лише Меліса, яка з кимось емоційно розмовляла по телефону, стоячи біля купи риштувань.

​— Де Діана? — різко запитав я.

​Меліса, видно, була засмучена відсутністю Ді, і мій тон одразу її роздратував.

— У Діани інші зустрічі! Я тепер тут за головну!

​Ми почали обговорювати деталі. Я був напружений, злий на себе, на Мілану, на всю ситуацію, і почав прискіпуватися до її планів комунікацій. Я розумів, що це несправедливо, але не міг стриматися. Це був єдиний спосіб випустити пару.

​— Ти затвердив це минулого тижня! — вигукнула вона, і в її очах була така сама лють, як у Діани.

— Це недоліки, які я помітив пізніше! Я не хочу, щоб наш проект був недосконалим, — відрізав я.

​Ми сперечалися, наші голоси підвищувалися. І тут це сталося. Вона різко розвернулася і спіткнулася. Каблук зачепився за елемент риштування, і вона впала з невеликої висоти. Я кинувся до неї, але було пізно.