Розділ 15 Діана

​Ранок понеділка завжди був для мене особливим. Це був мій час із Даринкою, мій маленький ритуал, який допомагав мені втриматися на плаву, незважаючи на всі шторми, що вирували навколо.

​Ми їхали в машині, Даринка весело співала свою улюблену пісеньку про зайчика.

​— Мамо, а ми точно поїдемо в суботу в зоопарк? — запитала вона, дивлячись на мене своїми великими, серйозними очима.

​— Точно, сонечко, — усміхнулася я, відчуваючи, як її безпосередність розтоплює мій внутрішній лід. — Підемо дивитися на жирафів і слонів.

​— Ура! А купиш мені велику повітряну кульку?

​— Обов’язково. Все, що попросиш.

​Її щасливий сміх був музикою для моєї душі. Ці хвилини з донькою були моєю найкращою терапією  після важких роздумів, які мучили мене всі вихідні після зустрічі з Деном.

​Я відвезла Даринку до садочка, міцно обійняла її, відчуваючи тепло її маленького тіла. Попрощавшись, я повернулася до машини, вже повністю перейшовши у режим «Архітектор Діана».

​Моя мета на цей тиждень була чітка: максимально дистанціюватися від Дениса. Я не могла дозволити собі жодних емоційних зривів, особливо тепер, коли він був постійно присутній у моєму професійному житті.

​Напередодні ми домовилися з Мелісою.

​— Мел, ти ж бачила, як все склалося, — пояснювала я їй вчора ввечері. — Я хочу, щоб ти взяла на себе всі поточні питання щодо «Елементу». Усі зустрічі на об’єкті, всі узгодження з «Левбудом».

​Меліса, хоч і була шокована моїм одкровенням про Дена, одразу ж зрозуміла ситуацію.

​— Звісно, Ді. Ти права. Тобі не потрібно з ним перетинатися. Плюс, мені треба набиратися практики. Я все робитиму сама, — її ентузіазм був зараз дуже доречним.

​— Я буду на зв’язку, якщо будуть якісь складні архітектурні чи дизайнерські питання, — запевнила я. — Але комунікацію з партнерами ведеш ти.

​Тому сьогодні, поки Меліса поїхала на будівельний майданчик за Києвом, я займалася новим невеликим проектом. Зустріч із власницею кафе, яка вирішила розширитися і оновити дизайн.

​Я швидко дісталася офісу, перевірила пошту і вже о першій годині дня поїхала на зустріч. Ресторан, де ми мали обідати, знаходився у центрі, і я, на диво, не потрапила у затори.

​Я зайшла в елегантний ресторан. Адміністратор швидко провів мене до столика. На мене чекала молода жінка, років двадцяти п’яти-тридцяти, з живими, розумними очима та приємною, м’якою посмішкою.

​— Доброго дня. Діана, дуже приємно, — я простягнула їй руку.

​— Сніжана, взаємно, — вона потиснула мою руку. — Дякую, що так швидко знайшли час.

​Сніжана виявилася дуже приємною і легкою у спілкуванні. Вона чітко знала, чого хоче.

​— Я хочу, щоб це було тепло та сучасно  водночас, розумієте? — пояснювала вона, жестикулюючи. — Кафе — це мій другий дім, і я хочу, щоб гості почувалися так само. Жодних холодних лофтів, але і ніяких застарілих елементів. Я вірю у силу атмосфери.

​— Я вас чудово розумію, — я кивнула, роблячи нотатки у своєму блокноті. — Ми можемо погратися з текстурами: дерево, м’які тканини, багато прихованого світла. Можливо, інтегруємо невелику зелену стіну?

​— О, це чудово! — Сніжана аж засяяла. — Саме такий свіжий погляд мені потрібен. Я хочу, щоб це було місце, куди люди приходять відпочити.

​Це був невеликий проект, але він давав мені простір для творчості, не обтяжений мільйонними бюджетами та... емоційно небезпечними партнерами. Я відчула, як моє серце заспокоюється. Ось це — моя справжня робота.

​Ми обговорили бюджет, терміни і домовилися одразу поїхати до її вже існуючого кафе, щоб я могла зробити виміри і зрозуміти простір.

​Ми провели там ще годину. Я зробила кілька начерків, виміряла віконні прорізи, висоту стель. Я була повністю занурена в роботу, відчуваючи радість від вирішення просторових завдань.

​— Отже, Сніжано, я обіцяю, що до кінця наступного тижня я підготую вам декілька варіантіа концепції з основними кресленнями та візуалізацією, — сказала я, складаючи рулетку.

​— Це фантастично! Я дуже чекаю, — сказала вона, сяючи. — Якщо вам буде потрібен доступ до кафе, просто зателефонуйте.

​Ми тепло попрощалися. Я сіла в машину, відчуваючи приємну втому від добре виконаної роботи.

​В офіс повертатися вже немає сенсу, — подумала я. Якщо я поїду додому зараз, то зможу раніше забрати Даринку. Це було ідеально.

​Я запустила двигун і потягнулася за телефоном, щоб перевірити час. На екрані загорілося сповіщення.

​Моє серце раптом забилося швидше, вибиваючи тривожний ритм у грудній клітці.

​12 пропущених дзвінків від Меліси.

​І ще 5 від невідомого номера.

​Весь мій спокій, набутий за час зустрічі зі Сніжаною, зник у ту ж мить. Таке трапляється лише тоді, коли щось іде дуже погано.

​Я швидко відкрила список дзвінків, намагаючись вдихнути. Що могло статися? Невже аварія? Чи щось інше? 

​Я одразу ж набрала Мелісу. Напруга в моїх м'язах була такою, що я ледь тримала телефон. Я чекала лише одного — почути її голос.

​— Абонент поза зоною досяжності… — почувся механічний голос.

​Я спробувала ще раз. Те саме.

​Тоді я набрала невідомий номер, який був останнім у списку.

​На третій гудок хтось підняв слухавку.

​— Алло? — мій голос тремтів.

​— Діана? — пролунав чоловічий, незнайомий мені, але схвильований голос.

​— Так, це Діана. Хто це?

​— Я Андрій. В нас з Мелісою сьогодні була зустріч на об'єкті. У нас тут дещо сталось....., але не хвилюйтесь.

​— Що? Що сталося? — мені здалося, що у мене зупинилося дихання.

​— Меліса.... вона… вона впала. З невеликої висоти, але… ми викликали швидку. Вона при тямі, але, здається, нога... Ми прямуємо до лікарні, але... чи можете ви терміново приїхати?

​Мій мозок почав працювати з шаленою швидкістю. Меліса. Об’єкт. Падіння.

​Я кинула телефон на пасажирське сидіння, не закінчивши розмови, і вдарила по газу. Уся втома зникла. Залишився лише страх і адреналін. Це не мало статися.