Розділ 14 Діана

​Я влетіла до квартири, наче фурія. Зняла піджак, кинула його на диван і одразу попрямувала на кухню, щоб налити собі величезний келих води. Моє обличчя все ще горіло, хоча після ляпаса, здавалося, минула ціла вічність.

​Меліса, яка приїхала зі мною, сиділа за кухонним столом. Вона уважно розглядала мене, не наважуючись заговорити першою.

​— Ді, що сталося? — нарешті запитала вона, коли я допила воду. — Я відчувала напругу між тобою та Денисом ще від початку зустрічі. А після того, як ви обоє вийшли...

​Я сіла навпроти неї і важко зітхнула, намагаючись знайти потрібні слова. Я не могла, не мала права розповідати про поцілунок. Це було моє приниження, моя слабкість.

​— Мел, ти пам’ятаєш мого колишнього, того, про якого я тобі майже не розповідала? Той, з яким у мене була... погана історія, — я замовкла, насилу вимовляючи ці слова.

​Меліса кивнула, її очі були широкі від цікавості.

— Так. Той, який розбив тобі серце.

​— Це він, — прошепотіла я. — Це Ден.

​— Що? Як... як Денис? — її голос був на півтону вищим, ніж зазвичай.

​Я кивнула у бік нашого проекту, що лежав на столі.

​— Він. Він — тепер наш партнер.

​Меліса ошелешено кліпнула.

— Стій. Ти маєш на увазі… він той самий.....

​— Він тато Даринки. Мел. Це він.

​Настала тиша. Меліса дивилася на мене, а я — на стіну, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.

​— О, блін, Діанко! — вона закрила рот рукою. — Я не очікувала. Це... це шок! Ти знала, що він буде там?

​— Ні. Він мене застав зненацька, — я гірко посміхнулася, згадуючи його байдуже обличчя, коли я зайшла до переговорної. — Він знав. Він завжди грає, Мел. Я була впевнена, що він узагалі не в Україні.

​— Але… як ти витримала? Він же буквально сидів навпроти тебе! І ті його коментарі за обідом… Він тебе провокував.

​— Я не дозволю йому зруйнувати мою кар’єру, — відповіла я, мої слова прозвучали, як клятва. — Це мій проект. Я п’ять років будувала це життя.

​— Але як ти тепер будеш з ним працювати? Ви ж будете зустрічатися постійно!

​— Буду, — сказала я, стискаючи кулаки. — Я його ігноруватиму. Він для мене тепер лише бізнес-партнер. Ні більше, ні менше.

​Я відчула полегшення. Я сказала Мелісі найголовніше. Це був мій біль, який я носила в собі п’ять років. Розповідати про поцілунок було б занадто. Я повинна була захистити цю слабкість, цю миттєву зраду моєї власної волі.

​Наші дівочі посиденьки перервав дзвінок.

​— Мамо! — вигукнула Даринка, вибігаючи зі своєї кімнати.

​Моя донька. Моя маленька копія. Її щасливий, безтурботний сміх — найкращий антидот проти будь-якого болю. Я одразу підхопила її на руки.

​— Привіт, сонечко моє! Як твій день?

​Ми забули про Дена, про роботу, про розбите серце. Ми гралися, будували вежі з конструктора, читали книжки. Даринка була вся в мене: енергійна, допитлива. Дивлячись на неї, я розуміла, заради чого я пройшла через усі випробування.

​Коли ми з Мелісою вже готувалися до сну, задзвонив телефон. Це був тато.

​— Привіт, принцесо. Як пройшла зустріч? — його голос був теплий, як завжди.

​— Привіт. Пройшла успішно. Контракт підписали, — я намагалася, щоб мій голос звучав бадьоро.

​— Чудово! Я в тебе вірив, — він зробив паузу. — А я з хорошими новинами. Бабусі вже набагато краще, криза минула. Я думаю, що за пару днів вже буду в Києві.

​Радість від його повернення була щирою. Мені потрібен був його спокій, його присутність, щоб знову відчути себе захищеною і впевненою.

​— Це чудово, тату. Ми дуже чекаємо, — сказала я, посміхаючись.

​Ми поговорили ще трохи, і я поклала слухавку. Я відчула втому. Фізичну втому від напруженого дня і моральну — від пережитої зустрічі.

​Меліса пішла спати до себе, а я вклала Даринку. Моя дівчинка швидко заснула, обійнявши свого плюшевого ведмедика. Я поцілувала її в чоло, вимкнула світло і пішла до своєї спальні.

​Я лягла в ліжко, сподіваючись, що сон прийде одразу, як це зазвичай буває після напруженого дня. Але він не приходив.

​Поцілунок.

​Я заплющила очі, і картинка яскраво постала переді мною: тихий коридор, запах його парфумів, його гнів, а потім... його губи. Те, як він притиснув мене до стіни, його відчай, який я відчула в цьому поцілунку.

​Не смій. Ти втратив це право.

​Я повторювала ці слова, але частина мене хотіла, щоб він мене не послухав. Щоб він забрав у мене контроль. Бо в ту мить, коли наші губи торкнулися, я відчула, що вся моя броня, яку я будувала п’ять років, зруйнувалася.

​Я відчула, що сумувала. Я сумувала за цією пристрастю, за цим вогнем. І це було найгірше. Я мала його ненавидіти, зневажати. Але замість цього я відчувала цей огидний, знайомий смак його губ.

​Я перевернулася на бік, стискаючи подушку. Це був не просто поцілунок. Це було нагадування про те, що я його досі не відпустила. І тепер, коли він повернувся в моє життя як бізнес-партнер, мені доведеться щодня боротися не лише з ним, а й з собою.

​Я заплющила очі. Завтра буде новий день. Я мусила забути. Мусила.