Розділ 8. Діана

​Я сиділа на сидінні, вдивляючись у знайомий пейзаж, який пролітав за вікном. Поруч, на дитячому кріслі, Даринка весело щебетала про нові іграшки в садку, а на задньому сидінні тихо перемовлялися Лео і Мел. Я слухала доньку, кивала, відповідала, але думки мої були далеко.

​Моє серце все ще стискалося від спогадів про Дена.

​Я бачила, як він стояв біля клубу, пронизуючи мене холодним поглядом. Це було не просто випадкова зустріч, це був удар, жорстокий і прицільний. І ця його пропозиція заплатити... Огида знову підкотила до горла. Як він міг так змінитися? Чи це я була настільки сліпа п’ять років тому, що не розгледіла його справжньої сутності?

​Я намагалася викинути його з голови, але це було схоже на спробу зупинити цунамі. Він був там, заблокований у моїй свідомості, і мені потрібно було його вигнати.  ​Я повія за покликанням, чи що?

​Його слова досі боляче різали. Яка йому різниця, як я живу? Я сама про себе подбала. Я досягла всього завдяки власній праці та підтримці тата, а не через "багатих папіків". Це припущення було найнижчим і найогиднішим ударом.

​— Мамо, дивись, корова! — вигукнула Даринка, вириваючи мене з глибокої задуми.

​Я здригнулася, а тоді посміхнулася.

​— Бачу, сонечко. Велика така!

​Я поклала руку на її маленьку долоньку, і одразу відчула, як напруга трохи відпускає. Моя донька — моя фортеця.

​Ми приїхали до відпочинкового комплексу, що розташовувався серед соснового лісу. Повітря було чистим і хвойним, а тиша — цілющою. Ми оселилися в затишному дерев'яному котеджі. Лео одразу ж розпалив камін, а Мел пішла досліджувати територію, обіцяючи повернутися з гарячим глінтвейном.

​Я залишилася сама з Даринкою. Ми разом розклали іграшки, а потім сіли біля великого вікна, дивлячись на ліс.

​— Ти сумна сьогодні, мамо. Ти захворіла? — спитала донька, притуляючись до мене.

​— Ні, люба. Просто трохи втомлена. Але тут так гарно, що мені вже набагато краще.

​Я міцно обійняла її, дякуючи долі за цю маленьку, щиру людину.

​Коли повернулися Лео і Мел, їхні обличчя були рум’яними від холоду. Вони принесли з собою не лише глінтвейн, але й кілька страв на вечерю. Вечір пройшов у розслабленій атмосфері.

​Лео розповідав смішні історії, Мел обговорювала моду, а я просто слухала і насолоджувалася моментом. Я відчувала себе в безпеці, оточена людьми, які мене люблять і цінують.

​Після того, як Даринка міцно заснула, ми сиділи біля каміна. Полум'я танцювало на стінах.

​— Дякую, Мел. Це було саме те, що мені потрібно, — тихо промовила я, обіймаючи себе руками.

​— Завжди до твоїх послуг, — відповіла Мел, відпиваючи глінтвейн. — До речі, наша зустріч із сином Лева Борисовича пройшла чудово. Він... цікавий.

​Я згадала Макса в моєму кабінеті, і відчула, як професійний інтерес на мить переважив особисті проблеми.

​— Ох, так. Син Лева Борисовича. Ти впоралася?

​— Звісно, впоралася, — Мел засміялася. — Він дуже... рішучий. Прийшов, чітко сказав, що хоче, і ми швидко домовилися. Він не витрачав час на порожні балачки. Знаєш, є в ньому щось таке... впевнене. Мені такі люди подобаються в бізнесі. Швидко, по суті, без зайвих емоцій. Йому сподобались наші ескізи по проекту. Він хоче зустрітись через два тижні з замовником, до цього часу вже все має бути готово. 

​Я кивнула, уважно слухаючи.

​— Це добре. Нам це вигідно? Тим більше проект майже готовий, лишилось тільки доопрацювати і погодити з ними, щоб представити його замовнику.

​Я зробила ковток, розмірковуючи про її слова. «Рішучий», «впевнений», «сподобався в бізнесі»... У голосі Мел звучала явна симпатія до його ділових якостей. Звичайно, Меліса завжди цінувала сильних партнерів. Я внутрішньо посміхнулася: здається, моя сестра була вражена його професіоналізмом.

​— Що ж, це чудово. Ти справжня молодець, що взяла це на себе. Спасибі, — сказала я, і ця думка про успішну угоду нарешті змогла трохи відтіснити думки про Дена.

​Ми ще трохи поговорили про плани на наступний день: ігри на майданчику, прогулянка лісом. Я почувалася спокійно, але в глибині душі я знала: я відпочиваю лише зовні. Внутрішньо я була насторожі, як поранена тварина. Образа і гнів, викликані Деном, були лише приспані, але не зникли.

​Я подивилася у вікно на темний ліс. Це був мій затишний притулок, але я знала, що рано чи пізно мені доведеться повернутися до міста, де на мене чекав не лише успішний бізнес, але й несподівані, жорстокі зустрічі.

​А поки що... Тиша. Затишшя.