Розділ 6 . Діана

Я стояла біля умивальника, моє відображення застигло в німому крику. У дзеркалі – Ден. Він був так близько, що я відчувала його присутність за спиною. Його дорослий, самовпевнений вигляд і цей холодний погляд, яким він мене обпікав, не залишали сумнівів. Це був не мій Ден, а зрадникк, який зламав мене, пепетворивши серце на камінь.

​Він повільно наблизився. На його губах з’явилася зневажлива, крива усмішка.

​—     Яка несподівана зустріч, Діанко, — його голос був низьким, зневажливим, в ньому звучала така отрута, що мені стало нудотно.

​Я намагалася дихати. Я не дозволю йому мене зламати.

​  —   Тобі щось потрібно? — мій голос, на диво, був стабільним, професійно холодним.

​Він засміявся, і цей звук був огидним.

 —   Потрібно? Потрібно завжди те, що недоступно, чи не так? Ти добре влаштувалася, я бачу. Нарешті знайшла той багатий гаманець, заради якого завжди старалася, — він обвів мене поглядом від голови до ніг, зупиняючись на моєму одязі. — Гарний апгрейд. Дорогі шмотки, дорогі брюліки... Ти що, і справді всю дорогу шукала лише багатих папіків, Ді? Ти повія за покликанням, чи що?

​Його слова, як ножі, різали по моїй залікованій душі. Але цього разу, на відміну від п’яти років тому, біль не зламав мене. Він викликав лише шалену лють.

​   —  Денисе, от мені цікаво, — я зробила крок назад — яка тобі різниця, хто я і яке в мене покликання.

​Він проігнорував мої слова і наблизився ще ближче, від нього пахло дорогим одеколоном і алкоголем.

 —   Знаєш, ти зараз стала набагато цікавішою. Фігура, стиль... Я бачу, гроші пішли тобі на користь. Я не проти знову розважитися. Навіть можу заплатити тобі, скільки потрібно. Що скажеш? Це буде наш маленький секрет, — він нахабно простягнув руку, щоб торкнутися моєї щоки.

​Я відбила його руку так сильно, що він здивовано відскочив.

​—Хто ти такий? Хто? — мій голос пролунав гостро, як постріл. — Ти мені ніхто. Ти не знаєш мене, не знаєш мого життя, і не маєш жодного права судити. Ти для мене порожнє місце. І якщо ти ще раз посмієш підійти до мене чи згадати моє ім'я, я змушу тебе пошкодувати про це.

​З цими словами я, не роздумуючи більше ні секунди, швидко розвернулася і вилетіла з вбиральні. Мене несла лише одна думка: бігти геть з цього місця. Я не бачила натовпу, я не чула музики. Я бігла до виходу, відчуваючи, як шок і відраза стискають моє горло.

​Це був не мій Ден. Це була якась зовсім інша людина — жорстока, низька, яку я ніколи не знала. Як, як у такому величезному місті, після стількох років, доля могла так жорстоко зіграти зі мною? Це була справжня насмішка долі.

​Я вибігла на вулицю. Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, змушуючи мене трохи прийти до тями. Я стояла, хитаючись, вдихаючи повітря, яке все ще здавалося брудним і отруєним його присутністю.

​    — Ді! Маленька моя, що сталось?!

​Я почула за спиною знайомий, стурбований голос. Тато. Він швидко підійшов до мене.

​  —   Ти ніби привида побачила, — він одразу ж пригорнув мене до себе. Його обійми були ніжні, міцні, захисні. Я відчула його сильне серцебиття, яке було моїм єдиним якорем. Я вчепилася в нього, намагаючись не заплакати.

​ —  Тату… я… я хочу додому. Будь ласка, відвези мене додому,  — мій голос тремтів. — Просто додому.

​Дамір, як завжди, не ставив зайвих запитань. Він лише міцніше обійняв мене, дозволяючи мені прийти до тями, і взяв телефон.

​ —  Максе, нам треба їхати. Діані погано. Ти з Мелісою? Сідайте у своє авто і їдьте за нами, — його голос був низьким і рішучим.

​Через кілька хвилин Меліса та Макс вийшли з клубу, стурбовані і спантеличені. Макс швидко сів за кермо, і ми рушили.

​Коли машина почала від’їжджати, я повернула голову, щоб востаннє поглянути на клуб.

​У темряві, біля входу, я помітила силует. Він стояв, як холодна брила, нерухомо. І навіть із відстані, навіть у темряві, я відчула, що він пропалює мене холодом.

​Він чекав. Він знав, що я поїду.