Розділ 2. Діана

Повітря в Києві було іншим — свіжим, прохолодним, і на диво знайомим. Здавалося, я вдихаю не лише повітря, а й шматочок свого забутого минулого. Ми вийшли з терміналу, і мене одразу охопило відчуття невеликого, але приємного хвилювання. Даринка міцно тримала мене за руку, її очі-бусинки були широко розплющені, вивчаючи нове місце.

​Нас зустрічав Макс. Він був не просто заступником тата на фірмі, а його найкращим другом. Високий, усміхнений чоловік з рішучим поглядом.

​   – Даміре! Діано! Мелісо! – він обійняв нас по черзі. Його обійми були теплими і щирими. – Як же я радий вас бачити! Усе готово.  Будинок я вибрав найкращий!

​Меліса, незважаючи на втому від польоту, одразу защебетала:  – Максе, а де ми будемо працювати? Ти покажеш нам найкращі кав’ярні Києва?

​Макс посміхнувся:   – Покажу все! Але спочатку – відпочинок. Лео чекає на вас удома».

​Згадка про Лео викликала у мене приємну посмішку. Він поїхав з нами до Туреччини на перші пів року, допомагаючи мені з пересуванням, поки я не відкинула милиці. Він став мені більше, ніж просто охоронцем — хорошим другом, мовчазним і надійним, який бачив мене у найслабшому стані.

​Нас привезли до будинку, який виявився справжньою фортецею. Він стояв за високим парканом, у затишному, зеленому районі Києва. Це був просторий, сучасний котедж, оточений великою, доглянутою територією.

​Біля входу нас чекав Лео. Його стриманий, але теплий погляд змусив мене відчути, що я справді повернулася додому.

​ –  Діанко, радий тебе бачити.  –він коротко обійняв мене,    – Тут усе підготовлено до вашого приїзду, – Лео тепер був начальником служби охорони українського філіалу, але його увага до моєї персони залишалася такою ж ретельною.

​Даринка одразу ж кинулася досліджувати територію. Її маленькі ніжки, втомлені від польоту, раптом знайшли нові сили.

​ – Дідусю ! Дивись! Басейн! І майданчик! – її радісний писк лунав над газоном.

​Я спостерігала за нею, і моє серце наповнювалося теплом. Цей будинок, ця турбота, – це було те, що Дамір побудував для нас.  Тут моє маленьке чудо буде щасливим. 

​Після того, як ми з Мелісою швидко розмістилися у своїх просторих, світлих кімнатах, ми спустилися на кухню. Там нас уже чекала Марина, кухарка, яка готувала для Даміра в Україні вже багато років. Вона була теплою, доброю жінкою, і її смачні запахи одразу ж змусили мене відчути затишок.

​Вечеря була напрочуд галасливою. Даринка, поївши, сиділа між нами і розповідала Максу про свій літак і турецьких котів.

​Тато, сидячи на чолі столу, був щасливим. Він дивився на мене, на Мелісу, на Даринку і на свого друга, і в його очах світилася гордість.

​ – Ну що, Максе, як справи у філії? – запитав тато.

​Макс відставив тарілку і його обличчя стало діловим.

​ – Усе йде чудово, Дам. Але у нас намічається проект століття, – його голос став нижчим. – Ми виграли тендер на будівництво готельного комплексу з нуля. Це буде наш найбільший проект тут.

​Я, як дизайнер, одразу напружила слух. Проект із нуля – це повна свобода творчості!

​ –  Це добре! Розкажи деталі – запитав Дамір.

​   –В нас будуть партнери, вони також виграли тендер, булуть з нами співпрацювати.  Фірма "ЛевБуд". Вони відомі своєю якістю, але їхній архітектурний відділ, м'яко кажучи, консервативний. Наступного тижня – підписання контракту про співпрацюі перша зустріч команд,  – пояснив Макс.

​Я обмінялася поглядами з Мелісою. Вона була так само зацікавлена, як і я.

​Тато усміхнувся, дивлячись на нас.

​  –  Чудово. Ось і перша нагода для моїх дівчат себе проявити. У нас є кращі, свіжі ідеї. Нехай побачать, що таке турецько-український дизайн. 

​Коли Даринка вже спала у своєму новому ліжечку, і Меліса пішла до себе, я стояла біля вікна своєї кімнати. Я гладила рукою гладкий, вишуканий підвіконня.

​Я більше не та Діана, що ховається в кутку. Я – дипломований дизайнер, донька впливового бізнесмена і мати. Моє серце, заліковане родинним теплом, більше не кровоточить. Воно просто закрите. Історія з Деном навчила мене ціні довіри. Я можу працювати, дружити, любити свою дитину, але впускати когось у свій внутрішній світ? Ні. Ніколи.

​Цей проект.  Це буде мій перший великий виклик. 

​Я подивилася на себе у відображенні: доросла, стримана жінка з рішучим поглядом. Тіні минулого залишилися в Дніпрі. Я тут, у Києві, щоб жити і працювати.

​Але в глибині душі, за всією цією бронею, я розуміла, що Київ — це не лише новий початок, а й місце, де старі шляхи можуть перетнутися. Чи готова я до цього? Я не знала. Але назад шляху не було.