Розділ 1. Діана

Пройшло п'ять років. П’ять років із того дня, коли я прокинулася розбитою, зі зламаною ногою і зламаною душею, в палаті лікарні. П’ять років, які здавалися вічністю і водночас пролетіли, як один день. Сьогодні я вже не та наївна дівчина дівчина, яка ледь не знищила себе. Сьогодні я Діана Арслан.

​Це дивно, але мені знадобилося опинитися на краю прірви, щоб знайти свою справжню родину. Туреччина стала моїм притулком. Коли я приїхала сюди, я була мовчазною, виснаженою тінню, яка боялася кожного різкого руху. Я була просто Діаною. Тепер, коли я говорю своє повне ім'я, я відчуваю силу і гордість. Дамір не лише офіційно визнав мене своєю донькою, але й дав своє прізвище мені та моїй донечці. Тепер вона — Дарина Арслан.

​Сім'я Арслан виявилася моєю рятівною стіною. Бабуся Мелек — це втілення  ласки та мудрості. Вона оточила мене такою безумовною любов’ю, якої мені так бракувало після смерті мами. Вона навчила мене готувати, любити себе і, головне, жити далі.

​Дідусь Кемаль, засновник будівельної імперії «Арслан Холдинг», був моєю тихою опорою. Він ставився до мене з великою повагою, як до члена родини, не шкодуючи ресурсів на мою реабілітацію. Моя нога тепер повністю відновлена, лише невеликий шрам нагадує про минуле. Я знову ходжу, бігаю і відчуваю себе нормальною.

​Навчання також стало частиною мого зцілення. Я вступила на факультет дизайну в Стамбулі, і закінчила його на відмінно. Вирішила не продовжувати вивчати право, оскільки і так не цікавив мене цей напрямок. Навчання, робота над проектами – усе це відволікало мене від болісних спогадів і давало відчуття власної цінності.

​Мої двоюрідні брат і сестра стали моїми найкращими друзями. Емір,  чудовий, відповідальний хлопець, працює з дядьком Адамом у турецькому філіалі. А Меліса – моя сестра по духу. Вона зараз на останньому курсі дизайну, і наші інтереси і мрії часто збігаються. Вона — моє плече і моя найкраща порадниця.

​Тато Дамір... Я вже давно, природно, без примусу, називаю його татом. Його щастя від цього неймовірне. Він відмовився від постійної роботи в Україні, поставивши на фірму свого друга Макса, щоб бути поруч зі мною, підтримувати мою реабілітацію та бачити, як росте Даринка. Він був більше, ніж батьком — він був моїм ангелом-охоронцем.

​Даринка.... Їй чотири з половиною роки. Темноволоса, кароока красуня – маленька копія мене, але зі східним вогником в очах. Вона – моє маленьке чудо,  яке витягнуло мене з найглибшої темряви. Дивлячись на її безпосередню радість і усмішку, я розумію, що моє життя не було зруйноване. Воно просто перезавантажилося. Вона – моя беззаперечна любов, і заради неї я навчилася знову дихати на повні груди.

​Мене оточили таким теплом і такою любов'ю, що моє зранене серце поступово загоїлося. Але я також навчилася захищатися. Я нікого не впускаю у своє серце, особливо чоловіків. Довіра – це розкіш, яку я більше не можу собі дозволити.

​Сьогодні ми повертаємося в Україну. Не назавжди, але надовго. Тато планує посилити український філіал «Арслан Холдинг», а я отримала можливість працювати над першими великими проектами як дипломований дизайнер.

​З нами летить і Меліса. Вона проходитиме практику в українській філії, і я нескінченно рада, що ми будемо разом.

​Я не згадую про Дніпро, про університет, про колишніх «подруг». Проте іноді, коли я дивлюся на Даринку, моя свідомість мимоволі повертається до того дня і до Дена. І я думаю лише про одне: як можна було так помилитися в людині? Як люди можуть бути настільки жорстокими?

​Але це не важливо.... Дніпро – це було моє минуле. Київ, Дамір, Даринка, робота – це моє сьогодення і моє майбутнє.

​Ми сідаємо в літак. Я беру Даринку за руку, усміхаюся Даміру і відчуваю, що нова глава мого життя офіційно починається.