Розділ 33. Діана

Одного сонячного ранку, коли я знову намагалася впоратися з милицями під пильним оком реабілітолога, Дамір привів чоловіка. Він був високий, років тридцяти п’яти, із зосередженим, але добрим поглядом.

​   –   Діано, познайомся. Це мій друг, Лео. Він буде з тобою постійно, – сказав Дамір.

​Я підняла брову. – Постійно? Навіщо?

​    – Поки я в робочих справах, Лео буде твоїм помічником, охоронцем і, якщо хочеш, нянькою. Він знає мої інструкції: ти маєш повноцінно харчуватися, вчасно приймати ліки, і ніяких зайвих стресів. Він допоможе тобі з будь-яким пересуванням, коли мене немає поруч. Він дуже надійний. Я йому довіряю, як собі, – Дамір подивився на мене з такою щирою турботою, що я не могла сперечатися.

​Лео кивнув, його усмішка була стриманою, але заспокійливою.  –   Радий знайомству, Діано. Дамір багато про тебе розповідав. Ми подбаємо про тебе.

​Тепер у моїй палаті, окрім Даміра, з'явився ще один постійний відвідувач, що приносило відчуття ще більшої безпеки, але й трохи обмежувало мою і без того мізерну свободу.

​Через кілька днів Дамір зайшов дуже схвильований, але з іскоркою надії в очах.

​    –  Я маю для тебе пропозицію, Діано. Дуже важливу. Я хочу, щоб ти поїхала з Лео до Туреччини, – він промовив це, ніби повідомляв про виграш у лотерею.

​   – Туреччина? Навіщо?

​   – Там є чудова клініка, спеціалізована на реабілітації після таких травм. Твоя нога потребує постійного нагляду, а там це зроблять найкраще. Це найкраще місце для твоєї реабілітації.

​Він підійшов до мене, сів поруч і взяв мене за руку.

​    – А ще… ти там народжуватимеш. Там безпечно, якісна медицина, і головне – там наші рідні. Мій батько і мати – твої дід і бабуся – живуть там. Мій брат, твій дядько, також із сім’єю. Вони всі знають про тебе, вони готові прийняти тебе і турбуватися. Вони чекають на тебе.

​Його пропозиція була рятівним колом. Втекти. Втекти з цієї країни, де кожен куток нагадував про втрату і зраду. Втекти туди, де мене чекає родина, про існування якої я дізналася нещодавно.

​    – Я… це так несподівано. Це дуже серйозне рішення, – я відчувала, як у моєму мозку відбувається боротьба між страхом змін і непереборним бажанням зникнути звідси.

​    – Я знаю. Це твій вибір. Я не тисну. Але я хочу, щоб ти знала: там про тебе подбають і оточать любов’ю. Візьми час. Подумай, я почекаю.  – Дамір лагідно усміхнувся.

​Я погодилася подумати. Ця пропозиція стала моєю новою точкою відліку, новою надією.

​Пройшло ще два тижні. Я продовжувала займатися реабілітацією, звикала до присутності Лео і все ще обмірковувала Туреччину. Моє тіло було розбите, але дух зміцнів. Моя рука вже добре рухалася, а з милицями я почувалася впевненіше.

​Прийшов день УЗД, на якому ми мали дізнатися стать дитини. Я була схвильована, незважаючи на загальну спустошеність. Дамір був зі мною.

​Я лежала на кушетці, Аліна Миколаївна намастила мій живіт прохолодним гелем. На екрані з’явилося не чітке, але чітко знайоме відображення. Маленька людина всередині мене.

​Я відчула, як стискаю руку Даміра. Його присутність була настільки важливою, настільки заспокійливою.

​Аліна Миколаївна зосередилася на екрані, роблячи якісь заміри.

​   – Все в межах норми. Дитина розвивається добре. Твоє тіло молоде, Діано, і, незважаючи на всі переживання, воно справляється, – сказала вона.

​Потім, перевівши погляд на нас, вона усміхнулася:

​   – Вітаю вас. Ви чекаєте на дівчинку.

​Мій подих застряг у горлі. Дівчинка. Маленька принцеса.

​Я підвела очі на Даміра. Його обличчя… воно було повністю розкрите, наповнене щастям. Його очі наповнилися сльозами, і він не намагався їх приховати. Він був безмежно щасливий.

​Він схилився до мене і прошепотів:   –Дівчинка Діанко! Це чудово. У нас буде дівчинка.

​Його сльози були такими щирими, такими справжніми, що вони прорвали мою власну дамбу. Я заплакала, але це були вже не сльози горя, а сльози полегшення і нової , несподіваної радості.

​Це маленьке життя, ця маленька дівчинка, яку він прийняв і полюбив ще до народження, стала нашим спільним, непохитним майбутнім.