Розділ 31. Діана

Я знову прокинулася. Біль у голові був трохи притуплений, але туман у свідомості все ще стояв. Я одразу подивилася на диван. Дамір був там, не спав. Він сидів, дивився у вікно, стискаючи чашку кави. Його профіль був сповнений такої невимовної туги, що моє серце стиснулося.

​   – Даміре, – тихо покликала я.

​Він швидко повернувся. Його обличчя засвітилося, але в очах, незважаючи на радість, стояла глибока, нестерпна печаль.

​     – Ти прокинулась, моя рідна. Як ти себе почуваєш?

​      –  Наче мене переїхав потяг. Але краще. Чому я в Києві? Що з мамою? – я не могла більше чекати. Я побачила його очі, коли питала про неї, і знала: сталося найстрашніше.

​Він підвівся, підійшов до мене і взяв мою руку. Його дотик був теплим і міцним, але його шкіра здавалася занадто холодною. Він натиснув кнопку виклику.

​    –  Я попросив їх дати тобі щось заспокійливе, перш ніж ми поговоримо, – його голос був м’яким, але рішучим.

​Він почекав, поки медсестра зробить укол. За лічені хвилини моє тіло обволікло млявістю, біль відступив, а свідомість стала відчужено-спокійною. Це було нестерпно, але необхідно.

​Дамір сів на край мого ліжка. Він довго дивився мені в очі, збираючись із силами.

​     – Діано, коли сталася аварія… мамі стало погано. Її серце… воно не витримало цього стресу і всього того, що вона пережила. Лікарі не змогли її врятувати, доню. Ми втратили Лілю.

​Я відчула, як задихнулася. Ні крику, ні сліз. Лише глухий удар у груди, що зруйнував останню опору мого світу.

​   – Ні… – прошепотіла я. Це було неможливо. Вона ж чекала мене. Я ж мала її врятувати.

​   –Я вбила її,  – ця думка пронизала мозок. – Якби я не втекла, якби не була такою дурепою, вона була б жива. Я її не врятувала.....

​     – Ти не винна, Діано! Не смій так думати! – Дамір міцно стиснув мою руку. – Я привіз тебе до Києва відразу, як тільки твій стан трохи стабілізувався. Ми тут, у кращій клініці. Лілю… я поховав її тут, у Києві, з усією пошаною. Я знав, як ти її любиш, і вона любила тебе більше за життя. Ти не могла бути її донором, Діано, навіть якби була поруч. Ти вагітна.

​Його слова здавалися такими відстороненими, такими нереальними. Я була розчавлена, спустошена, розбита і вагітна.  Це не моє життя, це чийсь жахливий сценарій.

​Ще вчора я була студенткою, що поспішає на пари, а сьогодні – інвалід, сирота, яка прокинулася після трьох місяців коми, з дитиною від зрадника.

​  –  Дитина… – мій голос був ледь чутний.

​     – Так, дитина. Твій маленький герой, який вижив після такої аварії, – обережно сказав Дамір. – Ліля б хотіла, щоб ти боролася. Ти можеш зараз не знати, що відчуваєш до цієї дитини. Це нормально. Але ти мусиш боротися заради себе… і заради нього, чи неї. 

​Я поклала руку на свій живіт, який був ще прикритий ковдрою. Шістнадцятий тиждень. Він там.  Частинка мене і частинка ...... Дена. 

​Я не відчувала нічого. Ні радості, ні відрази, ні любові. Лише порожнечу. Я була спустошеною посудиною, з якої вилилася душа.

​   – Мені здається, це не зі мною. Ніби я дивлюся чийсь дуже поганий фільм, – прошепотіла я.

​Дамір погладив мене по голові.  –  Ти витримаєш, Діанко. Ти сильна. Ти вся  в маму.

​Я знала, що маю розповісти йому. Розповісти, що сталося за кілька годин до аварії.

​   – Дамір… я маю тобі розповісти, чому я опинилася на тій дорозі. Чому я не дивилася, куди йду, – я розповіла йому про Дена, про парі, про відео, про його жорстокі слова в спортзалі.

​Коли я закінчила, Дамір був блідий від люті. Його кулаки стиснулися.

​   –   Я знаю, доню. Я знаю, – його голос звучав глухо. – Коли я приїхав в твій універ, щоб забрати твої документи, мені довелося зайти в деканат. Там я почув про тебе стільки гидоти… Я не повірив жодному слову. Я бачив і те відео.

​Я заплющила очі від сорому.

​  –   Я хотів тоді ж знайти цього… цього хлопця, – Дамір ледве стримувався. – Але Наталя сказала, що ми маємо почекати, поки ти прокинешся і сама розповіси. Тож я питаю тебе зараз: якщо ти хочеш, я поїду в Дніпро і натовчу пику цьому виродкуза те, що він зробив із тобою. Я змушу його заплатити. 

​Його гнів був такий щирий, такий сильний. Він був готовий захищати мене, мститися за мене. Але в мені не залишилося сил навіть на гнів.

​  –  Ні, Даміре, – тихо сказала я. – Я нічого не хочу. Я не хочу його бачити, я не хочу чути його ім’я. Я хочу, щоб це все… забулося, як страшний сон.

​Я хотіла лише одного: щоб мене залишили у спокої, щоб я могла поховати свій біль і спробувати, якщо це можливо, відродитися з попелу.