Розділ 30. Діана

Я прокинулася від жахливого болю. Голова ніби налита свинцем, а все тіло — суцільний синець. Здавалося, мене переїхав потяг, а потім ще й проїхали навантажувачем. Спроба поворухнутися принесла стогін і відчуття, що мої кінцівки відлиті з бетону.

​Спершу була лише темрява і біль. Я намагалася пригадати, що сталося. Чому я тут? Де я? Сліпуче світло фар…

​І раптом, як удар електричним струмом, Ден. Його слова: «Це була суперечка… товстуха». Моя безглузда втеча, почуття зради, бажання, щоб усе закінчилося. Боже, якою ж я була дурепою! Необдумано, безвідповідально!

​Мама. Надія, моя єдина надія, потребує допомоги! Я ж мала бути її донором, я мала про неї дбати! Що ж я наробила?

​Я розплющила очі. Над головою – біла стеля, поруч – писклявий стук моніторів. Я була в палаті. До моєї ноги була прикріплена якась масивна, лякаюча металева конструкція.

​Погляд впав на диван у кутку. Там, зіщулившись і схиливши голову, спав Дамір. Його обличчя було виснаженим, а на скронях пробилася сивина.

​ –  Даміре… – мій голос був хрипким шепотом, у горлі пекло.

​Він не прокинувся. Я зібрала останні сили і покликала голосніше:

​  – Дамір, –

​Він зірвався з місця, наче його вдарили. Його очі, щойно заспані, наповнилися сльозами і шаленою радістю.

​  –   Діаночко! Ти прокинулась! Боже мій, дякую! Це був найгірший час у моєму житті.... Але тепер усе буде добре, – він кинувся до мене, обережно взяв мою руку і притулив її до щоки.

​   –Мама… як мама? – це було перше, що я змогла вимовити.

​Радість миттєво зникла з його обличчя. Його очі стали сумними, наповнилися невимовною тугою. Він ухилився від прямої відповіді:    – Я покличу лікарів. Їм треба тебе оглянути.

​Він натиснув на кнопку виклику.

​Лікар прибув майже миттєво. Це був високий чоловік близько 50 років, і мені здалося, що він знайомий Даміра – вони спілкувалися на диво приязно і дружньо. Слідом прибігли медсестра та ще одна лікарка.

​Почався огляд. Лікар говорив стримано, але впевнено:

​   – Діано, твоє тіло потроху приходить у норму. Ти потрапила в серйозну аварію, сильний удар головою. Ти була у комі три місяці.

​Три місяці? Мій мозок відмовився це сприймати. Це було неможливо.

​   – Три місяці? А мама? Їй зробили операцію? – я знову кинулася до найголовнішого.

​Лікар зітхнув і знову проігнорував моє питання, зосередившись на моїх травмах.

​  –  У тебе складна травма ноги. Чотири переломи, ми поставили тобі апарат зовнішньої фіксації – ця конструкція потрібна для зрощення кісток. Ми також поставили два штирі, бо кістка була сильно пошкоджена.

​Я відчула, як паніка починає стискати горло.

​  –   Я зможу ходити? Я відчуваю пальці, можу ними поворухнути!

​     – Так, зможеш. Переломи зростаються, це довгий шлях, але ти молода і сильна. Також була зламана рука, але поки ти була непритомна, ми вже зняли гіпс.

​Лікар і медсестра вийшли, але залишилася та інша жінка-лікар.

​    –  Вибачте, чи є ще щось, що я маю знати?  – запитала я, відчуваючи, що це ще не кінець.

​Вона підійшла ближче.   –  Мене звати Аліна Миколаївна. Я лікар - гінеколог, яка веде вашу вагітність.

​Вагітність? Темрява знову поглинула частину мого зору, голова закрутилася. Мені не почулося?

​   – Я..яка… яка вагітність? – я ледве прошепотіла.

​    –  Коли тебе привезли, ти була на шостому тижні. Зараз у тебе шістнадцятий тиждень,  – Аліна Миколаївна говорила м’яко, але її слова були, як постріли.

​Чотири місяці. Я вагітна. Вагітна від… від Дена

​Усе, що сталося – зрада, біль, аварія, кома – здавалося дрібницею в порівнянні з цим. Це дитина. Його дитина. Дитина, зачата під час брехні.

​Лікарка присіла біля ліжка.    –  Заспокойся, люба. Я розумію, це шок. Враховуючи аварію, ризик викидня був дуже високий. Те, що дитина вижила, і з нею все добре – це справжнє диво. Тобі потрібно відпочити. Забагато потрясінь на один день.

​Медсестра повернулася і зробила мені укол. Почуття було миттєвим – сонливість хвилею накрила мене, змушуючи очі заплющитися. Останнє, що я відчула, це тепло руки Даміра, який сидів поруч, не відпускаючи мене.