Розділ 27. Діана

Два місяці. Вони пролетіли, як один щасливий, запаморочливий день. Я сиділа на лекції з правознавства, але думками була далеко: на Денисовій кухні, де ми вчора вранці сміялися над його невмінням готувати яєчню, або в його машині, коли він раптом зупинився посеред нічної вулиці, щоб просто дивитися на зорі.

​Усе між нами було так правильно, так легко. Денис виявився уважним, терплячим і напрочуд турботливим. Ми не просто ходили на побачення; ми жили. Довгі прогулянки парком, нескінченні розмови про все на світі, затишні вечори в його квартирі, які часто закінчувалися тим, що я прокидалася в його обіймах. Я вперше в житті відчувала себе не просто закоханою, а цілісною. З ним я була не «пампушка», не «сіра миша», а просто Діана. Його Ді. І це щастя.

​В університеті, однак, атмосфера була трохи напруженою. Мілана чомусь перестала зі мною спілкуватися. Вона стала холодною, уникала мого погляду і майже не відповідала на привітання. Я ламала голову, намагаючись згадати, чим могла її образити, але Аня нещодавно підкинула мені думку, від якої стало незатишно.

​    — Ти не помічала, як Мілана дивиться на Дениса? — шепнула Аня якось. — Він  зірка нашого універу. Думаю, їй не подобається, що його серце зайняте.

​Ця думка змусила мене відчути дивний укол ревнощів. Я знала, що Денис не давав мені жодного приводу для сумнівів, але Мілана була… ну, Мілана. Вродлива, впевнена в собі. Я швидко відганяла ці дурниці. У нас із Денисом було щось справжнє.

​Але якщо Мілана віддалилася, то Максим, навпаки, почав настирливо скорочувати дистанцію. Я йому одразу пояснила: «Максе, ми друзі. Я з Денисом». Він наче чув, але не слухав. Запрошення на каву, спроби провести до гуртожитку, його уважний, іноді занадто пильний, погляд. Я відмовлялася, але боялася розповісти Денису. Він дуже запальний, і я не хотіла починати скандал через Макса. Я просто сподівалася, що він врешті-решт зрозуміє.

​Мене набагато більше турбувала мама. Останнім часом вона була бліда, втомлена, іноді швидко задихалася. Вона пояснювала це стресом, пов’язаним із поверненням Даміра. Він був у Туреччині у справах компанії, але щодня телефонував нам обом, і я поступово звикала, що в моєму житті з’явився батько. Він навіть якось обмовився: «Треба вас до Києва забирати. Тут і компанія, і дім великий». Я злякалася. Я не хотіла до Києва. У мене тут моє життя, мій університет, і, найголовніше, мій Ден.

​Сьогодні був саме той похмурий, вологий день, коли небо важко нависає над містом, обіцяючи швидкий сніг. Я вже чекала Різдва, щоб хоч трохи розвіяти цю осінню меланхолію.

​Я прямувала до лікарні. У приймальні мене зупинила медсестра: «Ваша мама в палаті. Їй знову було недобре, ми її поклали».

​Паніка стиснула горло. Знову. Яким «знову»? Я ж думала, що це звичайна втома. Я кинулася на третій поверх, майже бігом до її палати.

​Зупинившись біля прочинених дверей, я спробувала набрати повітря, щоб увійти з посмішкою, але мене зупинив мамин голос — тихий, але сповнений болю.

​   — Наталю, я не можу їй сказати! Вона буде хвилюватись!

​Це була тітка Наталя.

​  — Лілю , ти мусиш, — її голос був рішучим. — Ти мусиш розповісти Діанці, що тобі потрібна пересадка печінки. Вона — єдиний твій шанс! Рік у черзі, а донора немає. Часу залишається все менше.

​Моє серце зупинилося. Пепесадка печінки?

​ — Я не хочу, щоб вона знала. Вона ж так налякається… Вона молода… — плакала мама.

​   —Ти помреш, Лілю! Ти помреш, якщо вона не здасть аналізи на сумісність. Вона може бути твоїм донором! Це твоє життя , яке вона може врятувати! Поговори також з Даміром, він також має знати.

​Світ поплив перед очима. Мама хвора. Смертельно. Це не Дамір, не втома, це смерть, що дихає їй у спину. Я сповзла по стіні, відчуваючи, як холодний кахель лікарняного коридору пронизує моє тіло. Я не могла вдихнути. Це була якась дурна, зла вигадка.

​  —  Дівчино, вам погано? — почувся поруч стурбований голос медсестри.

​У цей момент двері палати відчинилися, і тітка Наталя вийшла. Її обличчя одразу спотворилося від жаху, коли вона побачила мене.

​  — Діанко! Ти…

​Тітка швидко підхопила мене, притиснула до себе і затягла в палату. Мама, бліда й змарніла, лежала на ліжку, і її очі були сповнені сліз.

​  —  Діано, донечко, — вона простягла до мене руку. — Я хотіла тобі сказати…

​Я підбігла до неї і обняла, ридаючи в лікарняну ковдру.  — Чому ти мовчала, мамо? Чому?

​Сльози текли по моїх щоках. Уся моя радість, усе моє щастя з Денисом, усе зникло під вагою цього жахливого діагнозу.

​  —  Ти моя сильна дівчинка, — прошепотіла мама, гладячи мене по волоссю. — Вибач. Я боялася. Я так не хочу втрачати тебе…

​   — Ти не втратиш! — я відсторонилася і подивилася на неї. — Не смій так говорити! Я піду зараз. Прямо зараз, тітко, веди мене! Я хочу здати всі аналізи. Я буду донором. Я не дозволю тобі… я не дозволю їй забрати тебе.

​Через годину, після забору крові та розмови з лікарем, я вийшла з лікарні. На вулиці сіяла дрібна, холодна мжичка. Здавалося, ніби саме небо плаче разом зі мною. Я дійшла до найближчої лавки, сіла і дозволила собі зірватися. Я ридала, не стримуючись, закривши обличчя руками. Горе було нестерпним.

​   —Діано? Це ти?

​Я підняла голову. Наді мною стояв Макс. Його обличчя було стурбоване.

​    — Що сталося? Чому ти плачеш? Невже Ден тебе образив? — його голос був сповнений праведної люті, і я зрозуміла, що він припускає найгірше.

​    — Ні, Максе, — захлинаючись сльозами, проказала я, — це… це мама. Вона дуже хвора. Їй потрібна операція. Вона… може померти.

​Я знову заридала, і Макс, не роздумуючи, підсів поруч.

​  —  Тс-с-с, тихіше. Не плач, Діано, — він обережно пригорнув мене до себе.

​Я була настільки розбита, що несвідомо потягнулася до його тепла, до чиєїсь підтримки. Але раптом я відчула, як його обличчя опустилося, і він притиснувся своїми губами до моїх.

​Шок був настільки різким, що на мить паралізував мене. Це був не той ніжний поцілунок, як з Денисом. Це було нахабно, несподівано і неправильно.