Розділ 26. Денис

Я не пам’ятаю, коли востаннє так посміхався. Не тією ввічливою, награною посмішкою для преси чи партнерів батька, а справжньою, яка починається десь у глибині грудей і освітлює обличчя. Ці вихідні з Діаною були саме тим, чого мені завжди бракувало, хоча я ніколи б не зізнався собі в цьому раніше.

​Ми їхали в машині, і салон наповнював тихий, трохи хрипкий її сміх. Вона розповідала про курйозний випадок на практиці, а я ловив себе на тому, що не просто слухаю, а чую кожне слово, вбираю інтонації, запам’ятовую, як її очі мружаться від задоволення. Вона, моя «пампушка», як її охрестили мої друзі. Чорт. Коли я згадав це слово, на мить мене обпекло відчуттям ганьби.

​Я дивився на її профіль, на темні пасма, що вибилися з недбалого пучка. Діана була… справжньою. Вона не вимагала діамантів, не скиглила про нову сумку, не дивилася на мене, як на ходячий гаманець. Її цікавили мої думки, мої ідеї, навіть мій дурний жарт про кота, який не дає спати.

​Вона зуміла розбудити в мені того хлопця, який колись, ще в середній школі, писав дурні, але щирі вірші й мріяв про велику й чисту любов. Я думав, що та людина давно померла під купою цинізму, дорогих автівок та безглуздих парі. Але ні. Діана витягла його з могили, обтрусила від пилу і змусила знову відчувати. Тепер, коли ці два дні добігали кінця, я відчував лише одне: гострий, нестерпний жаль за тим, що я її обманював. Парі. Як я міг поставити її на кін?

​Ми під’їхали до її гуртожитку. Завжди галасливий і трохи похмурий, зараз він здавався фортецею, що захищала щось дуже важливе для мене.

​ — Дякую тобі, Денисе, — промовила вона, повертаючись до мене. Її усмішка трохи згасла, коли вона усвідомила, що вихідні закінчилися. — Це були найкращі два дні за останній рік.

​ — Це тобі дякую, моя принцесо, — я потягнувся й акуратно прибрав пасмо з її обличчя. — Я… чудово  провів час.

​Вона нахилилася, щоб поцілувати мене в щоку, але я перехопив її погляд і на мить притиснувся до її губ. Це був короткий, але сповнений обіцянок поцілунок.

​—  Слухай, — сказав я, коли ми відсторонилися. — Я зараз їду до клубу. У мене там зустріч із Романом та Іваном. Маємо обговорити одну справу.

​Вона злегка насупилася. Це не було ревнощами, це була тривога. Вона знала, що за люди мої «друзі».

​ — У клубі? Ну… добре, — вона відвела погляд. — Просто не запізнюйся надто сильно.

​Я спіймав її руку і стиснув. 

— Ні. Послухай мене. Щоб ти себе не накручувала і не уявляла дурниць, я напишу тобі, як тільки буду вдома. Добре? Або надішлю тобі фото, що сплю, — я спробував пожартувати. — Я не затримаюся. Просто маю закінчити одну дурну справу.

​Вона посміхнулася, і хвилювання трохи відступило з її очей. 

—Гаразд. Чекатиму на твою смс. До завтра, Денисе.

​ —До завтра, принцесо.

​Я дивився, як вона виходить з машини і зникає за важкими дверима гуртожитку. Зітхнувши, я натиснув на газ і рушив у бік центру, туди, де на мене чекала моя колишня реальність — елітний клуб «Кристал».

​«Кристал» був типовим місцем для золотої молоді: мінімалістичний дизайн, космічні ціни, нескінченний потік шампанського та дівчат, які виглядають так, ніби щойно зійшли з обкладинки глянцю. Раніше я почувався тут як риба у воді. Але зараз, поки паркувальник забирав мій автомобіль, я відчув, що повітря тут стало якимось важким і запорошеним. Як у музеї, де експонати давно втратили свою цінність.

​Я піднявся сходами прямо до віп-зони на другому поверсі. Вона була огороджена матовим склом, забезпечуючи «обраним» ілюзію приватності.

​Сцена, яку я побачив, відкривши двері, була до болю знайома і водночас викликала огиду.

​За великим напівкруглим диваном сиділи Роман та Іван. Роман сидів розвалившись, а на його колінах, обіймаючи його за шию, погойдувалася яскраво нафарбована блондинка з непристойно короткою сукнею. Але це було ще півбіди.

​Посередині столика, підсвічена тьмяним синім світлом, танцювала інша дівчина. Вона вже позбулася частини свого одягу, виконуючи щось схоже на дуже незграбний стриптиз. Іван, мій найкращий друг, сидів навпроти, підперши підборіддя рукою, і дивився на це видовище з виразом глибокої нудьги.

​Крива усмішка мимоволі викривила моє обличчя, але я швидко опанував себе. Який же це смітник. А ще місяць тому я вважав це "нормальним чоловічим відпочинком". Скільки часу я витратив на це?

​Я пройшов до столу. Музика тут була голоснішою, але завдяки шумоізоляції у віпці, можна було говорити.

​ — О, явився! — протягнув Іван, навіть не відвівши погляду від дівчини, що танцювала. — Як пройшла твоя благодійна місія, Денисе? Пампушка впала від твоїх чар?

​Я сів навпроти, і мій погляд зустрівся з поглядом Романа. Роман лише підняв брову. Він завжди був більш стриманим, але не менш цинічним.

​ — Всі геть, — кинув я холодним тоном, звертаючись до дівчат. — Рома, заплати їй і хай зникає. Нам треба поговорити.

​Дівчина, що сиділа на Романові, обурено скрикнула, але він кинув їй кілька купюр. Стриптизерка, ображена моїм тоном, поспішно зібрала речі й вийшла. Нарешті у кімнаті стало чистіше, хоча осад залишився.

​ — Що за тон, Денисе? Ти щойно прогнав відмінний контент, — невдоволено пробурмотів Іван, відпиваючи з келиха. — У тебе вигляд, наче ти два дні провів не з дівчиною, а в монастирі.

​Я поставив свій порожній келих на стіл, щоб привернути їхню увагу.

​  — Саме про це я й хотів поговорити, — я говорив тихо, але мій голос різав, як скло. — Парі закінчене.

​Роман, який до цього моменту мовчав, вперше зацікавлено випрямився.

​ — Ти програв?» — запитав він.

​  —  Я не програв, — заперечив я. — Я виходжу з гри. Я виконав свою частину: провів з нею вихідні, був чарівним, затягнув її в цю історію. Але далі я не піду. Ось ключі від моєї тачки, —  поставив їх на стіл. — Я відмовляюся від ставки.

​Іван розсміявся — різко і неприємно.

​     — Ти серйозно? Ти провів з нею два дні, і що? Не вийшло? Ти ж сам казав, що це буде найлегше парі в твоєму житті! — він подався вперед, і його очі заблищали від азарту. — Не вийшло на цих вихідних — є наступні! Який тобі сенс здаватися? Ти ж ніколи не відступаєш!