Розділ 23

День почався з хвилювання. Я стояла біля дзеркала, збираючи волосся в не надто старанний хвіст, і все одно серце билося так, ніби я збиралась не на поїздку, а на побачення, що могло змінити життя. Може, так і було.

Денис приїхав трохи раніше, ніж домовлялись. Його машина стояла біля гуртожитку, блискуча від вранішнього сонця. Коли я сіла в салон, він нахилився й тихо сказав:
— Готова до найкращих вихідних у своєму житті?

Я лише засміялась у відповідь.

Дорога за місто була легкою: поля, узбіччя, що пахли травою, далекі силуети дерев. Ми слухали музику, іноді мовчали, іноді просто сміялись без причини. Було якось невимушено, затишно.

Його дача виявилась неймовірною — невеликий будинок з дерев’яною терасою, поруч озеро, гладке, як скло. Навколо тиша, тільки спів птахів і легкий шум вітру.

— Красиво, правда? — запитав Денис, коли ми вийшли з машини.
— Дуже, — відповіла я. — Наче у фільмі.

Весь день ми гуляли берегом, кидали камінці у воду, фотографувались, навіть ловили один одного за руки, як діти. Сонце вже хилилось до обрію, коли ми повернулись на терасу. Там Денис поставив кілька свічок, а на маленькій колонці заграла ніжна мелодія.

— Ого, — я посміхнулась. — Це що, романтична вечеря?
— А ти думала, я не вмію дивувати?

Я витягла з сумки пакуночок.
— Тоді і я маю сюрприз.

Він розгорнув обгортку, і в його очах з’явився теплий блиск.
— Браслет?
— Так. Знаю, що простий, але мені здалося, що він саме твій.

Денис мовчки взяв його, надів на зап’ястя і тихо промовив:
— Ідеально. Тепер він завжди буде нагадувати мені про тебе.

Я не встигла нічого сказати, бо він підійшов ближче, протягнув руку:
— Потанцюємо?

— Зараз? — засміялась я, дивлячись на нього.
— Звісно. Коли ще?

Свічки м’яко тремтіли у вечірньому повітрі, від озера долітав запах води. Я поклала руку йому на плече, і ми повільно закружляли під мелодію, яку ледве чутно несло з колонки.

Його рука міцно тримала мене за талію, пальці ковзнули по моїй спині. Я відчула, як серце шалено калатає — від хвилювання, від близькості, від того, що цей момент здавався нереальним.

Денис нахилився ближче, його подих торкнувся мого обличчя. Спочатку — легкий, несміливий поцілунок. М’який, мов дотик пір’їни. Потім другий — трохи глибший, впевнений. І в якусь мить ми обоє перестали стримуватись: поцілунок став пристрасним, гарячим, у ньому було все — і ніжність, і бажання, і та невимовна близькість, яку словами не передати.

Світ навколо ніби розчинився — лишились тільки ми, свічки, що мерехтіли золотом, і ця мить, яку я хотіла запам’ятати назавжди.