Розділ 21

Наступного дня я ледве дочекалася кінця пар. Денис сидів поруч, час від часу щось тихо коментував про викладачку, і я ледь стримувала сміх. Було так легко, ніби всі вчорашні плітки розчинились у повітрі.

Після заняття він узяв мене за руку.
— Слухай, — почав він, — у мене в суботу день народження.

— О, серйозно? — я усміхнулась. — І як ти збираєшся святкувати?

Він зробив крок ближче, дивлячись у вічі:
— Хочу лише з тобою. Ніяких друзів, шуму, просто ми двоє. У мене на дачі за містом. Проведемо вихідні разом — тиша, річка, шашлик і ти.

Я спочатку розгубилась — така пропозиція звучала несподівано. Але коли побачила, як він говорить це спокійно, без натиску, а просто з бажанням бути поруч, серце зігрілося.
— Добре, — сказала я. — Поїдемо.

Він усміхнувся.
— Тільки нічого не купуй, гаразд?

— Та як це — не купуй? У тебе день народження, мені ж треба щось подарувати.

Він нахилився ближче, майже пошепки:
— Найкращий подарунок у мене вже є. І це ти.

Моє обличчя, певно, засяяло, як ялинка. Я навіть не знала, що сказати, просто відчула, як щастя накочується хвилею — тепле, щире, майже до сліз.

Увечері я не втрималась і подзвонила мамі.

— Мам, у мого друга день народження в суботу, — сказала я якось невимушено, хоча серце калатало. — Ми святкуватимемо за містом, тому я цього разу не приїду додому.

— Добре, доню, — мама відповіла трохи втомленим голосом. — Тільки будь обережна, гаразд? І з алкоголем не переборщи.

— Мам, та що ти, все буде добре, — я засміялась, хоча відчувала легкий укол совісті. Не хотілось казати, що святкуватимемо лише вдвох.

— Ти впевнена, що все добре? — я запитала, бо її голос звучав якось приглушено.

— Так, усе гаразд, просто день важкий, — відповіла мама. — Відпочинь, сонечко.

Після дзвінка мене ще довго не відпускало відчуття, що щось не так. Але я вирішила не накручувати себе — можливо, мама справді просто втомилась.

Наступного дня після пар я підійшла до Ані:
— Слухай, підеш зі мною в торговий центр? Хочу вибрати подарунок одному хлопцю, але з Міланою… ну, не хочеться.

Аня відразу погодилась, і ми рушили після занять.

Ми довго ходили між полицями: годинники, парфуми, сорочки… усе здавалось або надто дорогим, або надто банальним.
— У нього, мабуть, усе вже є, — я зітхнула, роздивляючись вітрину з аксесуарами.

— Тоді треба щось від душі, — сказала Аня. — Не ціна головне.

І тоді я побачила його — простий срібний браслет із тонким гравіруванням по краю. Нічого зайвого, але в ньому було щось стримано-чоловіче.

— Оцей, — усміхнулась я. — Не дорогий, але мені здається, він саме його стиль.

Аня кивнула:
— Гарний вибір.

Коли я розрахувалась і вийшла з пакетом, усередині було якесь тихе щастя. Не через покупку — через сам факт, що хотіла зробити йому приємне.

Я дивилась на той маленький пакуночок у руках і думала:
Може, це і є любов — коли готуєш подарунок не для того, щоб здивувати, а просто щоб побачити його усмішку.