Розділ 21 Діана

Повернення до Дніпра виявилося якимось тихим і звичним — ніби цей тиждень удома був короткою зупинкою перед довгим марафоном. Я знову стояла в аудиторії, слухала лекції, перегортала зошит, але десь усередині все змінилося. Хотілося посміхатись без причини, і навіть ранковий холод не дратував.

Та вже з перших пар я помітила — Мілана ніби віддалилась. Не грубо, не відкрито, просто стала холоднішою. Раніше ми сміялися з кожної дрібниці, а тепер вона сиділа осторонь, у телефоні, або тихо перемовлялась із Катериною. І щоразу, коли я підходила, розмова наче обривалася.

На перервах я чула знайомий шепіт:
— Кажуть, той найсексуальніший з другого курсу тепер з пампушкою…
— Серйозно? Та він, певно, просто розважається.

Я робила вигляд, що не чую. Усміхалась, ніби мене це не стосується. Але всередині все стискалося — не через плітки, а через те, що навіть Мілана повторювала ті самі слова.
— Діан, ти ж розумієш, він просто грається, — якось кинула вона між пар.
Я тільки знизала плечима. Не було сенсу нічого доводити. Вона навіть не дивилась мені в очі.

І тоді я вперше відчула — можливо, справжня близькість не завжди витримує чужі думки.

Я не розповідала нікому, що зустрілась із татом. Це було моє. Щось тихе, дороге, як маленький світ, у який не хотілося пускати нікого. Навіть Денису не казала. Не тому, що не довіряю, просто… не хотілось змішувати ці дві радості — одну крихку, майже дитячу, а другу — ту, що робила мене щасливою без жодного пояснення.

І хоч на перервах перешіптувались, а друзі дивилися якось інакше, я все одно відчувала дивний спокій. Наче нарешті навчилась не виправдовуватись за своє щастя.

Після останньої пари я ледве дочекалася дзвінка. Хотілося швидше вийти на свіже повітря, позбутись цього липкого відчуття напруження в аудиторії. Та щойно я зібрала зошити, на порозі з’явився Денис.

— Ти сьогодні якась… не ти, — сказав він, коли ми вийшли з корпусу.

Я знизала плечима, намагаючись усміхнутись.
— Просто день такий. Багато пар, голова квадратна.

Він уважно подивився, і в його погляді було щось тепле й водночас проникливе.
— Не приховуй, Ді. Я ж бачу. Щось трапилось?

Ми йшли алеєю, навколо гуділи студенти, хтось сміявся, хтось сперечався, а я почувалась так, ніби навколо нас стояла тиша.
— Та нічого особливого. Просто… люди говорять, — тихо промовила я. — Іноді забагато.

— Про нас? — він зупинився.

Я не відповіла, тільки кивнула.
— І навіть Мілана... — слова зірвалися самі.

Денис зітхнув і підійшов ближче.
— Знаєш, хай говорять. Якщо я почну слухати, що про мене думають, то доведеться кинути все — і навчання, і тебе. А цього не хочу.

Я подивилась на нього — у його погляді не було ані злості, ані показного геройства, лише впевненість і трохи турботи.
— Просто неприємно, — прошепотіла я. — Вони кажуть, що ти… граєшся.

Він усміхнувся куточком губ.
— Я не граюся. Якщо б це була гра, я б уже програв. Бо думаю про тебе частіше, ніж про себе.

Я розсміялась крізь зітхання. Його слова звучали надто щиро, щоб не повірити.

Ми зупинилися біля трамвайної зупинки, і він торкнувся моєї руки.
— Не переймайся через них. Ти — не плітки. І не їхнє уявлення про тебе.

Я кивнула, відчуваючи, як усередині розтікається тепло. Вперше за день стало спокійно.
І я подумала: може, це і є справжнє кохання — коли навіть серед шуму, шепоту й чужих поглядів поруч із ним нарешті стає тихо.

Вітер розтріпував мені волосся, на зупинці вже стояли люди, але я чула лише його голос. Денис стояв поруч, дивився так уважно, ніби намагався запам’ятати кожну рису мого обличчя.

— Знаєш, — сказав він тихо, — у мене для тебе подарунок. 

Я здивовано підняла брови:
— Тобто?

Він дістав із кишені невелику коробку — в ній був срібний ланцюжок , у формі місяця, з крихітним камінчиком .
— Нічого особливого, просто тримай. — Він поклав мені його на долоню. — Це буде твій  талісман від мене . Я хочу, щоб він приносив удачу тобі.

— Денисе… — я не знала, що сказати.

— Щоб пам’ятала: ти не сама. Я завжди з тобою.

Мої пальці мимоволі стиснули той холодний місяць. А тоді він просто обійняв мене. Без слів, без поспіху — тихо, впевнено, наче обіцяв, що триматиме поруч, поки я сама цього хочу.

І в ту мить усе стало на свої місця.
Ні перешіптування, ні чужі погляди вже не мали значення.
Бо я стояла в його обіймах і знала — хай там що говорять інші, для мене це відчуття справжнє.