Розділ 20 Діана

Я прийшла до маленького кафе на окраїні Дніпра трохи раніше, ніж домовлялися, і сіла за столик біля вікна. Світло ліхтарів відбивалося у склі, кидаючи теплі відблиски на дерев’яний стіл. У повітрі пахло свіжою випічкою і кавою — такою ароматною, що одразу розслаблювала. Мене охопило легке хвилювання, змішане з передчуттям чогось нового, невідомого.

Я дивилася на порожні стільці навколо і уявляла, як невдовзі з’явиться він — мій батько. І вже від однієї думки серце билося швидше. Я не знала його зовсім. І хоч у дитинстві я мріяла про зустріч, тепер відчувала легке хвилювання: що скажу? Як поводитимусь? Чи сподобаюся йому?

Коли я розглядала меню, двері відчинилися, і чоловік увійшов тихо, ніби намагаючись не виділитися. Він підійшов до мого столика, усміхнувся тепло, простягнув руку.

— Діано? — запитав він, і голос його звучав спокійно, але злегка невпевнено. — Я Дамір.

Я піднялася, трохи похитнувшись від хвилювання, і потиснула його руку. Легка, тепла, реальна. Він був вище, ніж я очікувала, з темним волоссям, лагідними очима, і усмішка знімала частину мого страху.

— Приємно познайомитися, — сказала я тихо, злегка усміхаючись.

Ми сіли за столик. Чоловік замовив чай для себе і каву для мене, а потім на мить замовк, ніби обмірковуючи, з чого почати.

Я відчула дивне поєднання хвилювання і спокою — мовби я одночасно боялася і чекала цієї розмови.

— Розкажи мені про себе, — почав він нарешті. — Де ти вчишся, чим цікавишся?

Я глибоко вдихнула і почала розповідати. Навчання на юридичному факультеті в Дніпрі, бо мама хотіла, щоб я мала стабільну освіту. А потім додала, що мене більше тягнуло до інтер’єрів, дизайну, але я слухала маму.

— Це чудово, що ти поєднуєш обов’язок і мрію, — промовив він. — Я теж багато разів у житті робив так.

Я розповіла йому про дитинство, про те, як проходили мої ранні роки, про дрібниці, які мені запам’яталися: ранкові прогулянки з мамою, запах пирогів у кухні, сміх з кімнати сусідів, маленькі пригоди з друзями. Чим більше я говорила, тим легше ставало. Мені хотілося, щоб він побачив моє життя, щоб зрозумів, ким я стала.

Водночас відчувалася легка ніяковість. Я зовсім не знала його, і кожне слово давалося важче, ніж я очікувала.

— А я, — почав він, — родом із Туреччини, але давно переїхав жити в Україну, у Київ. Моя родина лишилась там: твоя бабуся з дідусем, дядько , мій брат , з сім’єю і сином, що тепер твій двоюрідний брат, і дочка — твоя двоюрідна сестра. Ми не часто бачимося, але я завжди стараюсь частіше приїждати до них. Адам, мій брат, також приїжджає до мене, в нас спільний бізнес.

Я слухала його уважно, дивлячись у очі. Його голос був спокійним і теплим, і в ньому відчувалася щирість.

— У мене є будівельна фірма, — продовжив він. — І якщо тобі щось буде потрібно, я завжди допоможу. Не як хтось чужий, а як батько, — сказав він, посміхаючись легко. — Сподіваюся, це не звучить надто пафосно.

Я посміхнулася у відповідь. Його слова були важкими від значення, але водночас вони звучали просто і щиро.

— Дякую, — промовила я тихо. — Це… багато значить для мене.

Розмова пливла легко, як теплий струмок. Ми сміялися з дрібниць, обмінювалися історіями, і я почала відчувати, що знайомство з ним не таке страшне, як уявляла. Він питав про друзів, про навчання, про улюблені заняття, і я відповідала відверто, іноді злегка ніяковіючи, але відчуваючи, що він уважно слухає.

— А Дніпро подобається? — спитав він. — Тут живеш ти?

— Так, — відповіла я. — Навчаюся в університеті, живу в гуртожитку. Мама хотіла, щоб я отримала освіту, а я… більше люблю дизайн, інтер’єри.

— Це чудово, що ти не забула про мрію, — сказав він. — Завжди важливо поєднувати обов’язок із тим, що робить серце щасливим.

Я відчула теплоту і підтримку в його словах. Він говорив спокійно, без тиску, з повагою до моїх рішень. І водночас я відчувала дивне трепетне хвилювання: мовби відкривалося вікно у нове життя, яке раніше здавалося недосяжним.

— Мама — сказала я. — Вона розповідала, що ти давно намагався знайти її…

— Так, — відповів він тихо. — Було складно. Я боявся, що зроблю неправильно, що втручуся у її життя, а замість допомоги принесу лише біль. Тому так довго шукав. Хоча потрібно було більше докласти сил в пошуку, я б швидше з тобою познайомився...

Я замовкла. Слова батька лунали у голові мов тихий ритм, від якого серце прискорювалося. Відчуття суміші радості й хвилювання накрило мене цілком.

— Дитинство твоє, — продовжив він, — я бачу, було сповнене тепла. Це важливо. І я хочу, щоб ти знала: будь-який твій вибір, будь-яка мрія для мене важлива. Ти вже доросла, але я хочу бути поруч, якщо будеш потребувати.

Ми пили чай, розмовляли про життя, сміялися з дрібниць. Я розповідала про гуртожиток, про друзів, про Дениса — не дуже докладно, але достатньо, щоб він зрозумів, як я живу зараз. Його очі світилися від розуміння, а усмішка була тихою, щирою.

— Я хочу, щоб ти знала про мою родину в Туреччині, — продовжив він. — Якщо колись захочеш поїхати туди, познайомитися, дізнатися більше — я допоможу. Тобі не доведеться робити це самій.

Я відчула, як моє серце стискається від емоцій. Новий світ відкривався переді мною, і я ще не знала, що робити з цим почуттям, але воно було приємним, теплим.

Ми сміялися, жартували, обговорювали книги, фільми, дрібниці, які роблять життя легким. Я почала відчувати, що, хоч я його і не знала, він може стати кимось близьким. Не просто батьком на папері, а реальною людиною поруч.

— Дякую тобі за сьогодні, — сказала я нарешті. — Було… легко. Неочікувано легко.

— Мені теж, — відповів він. — Я боявся, що це буде складно, але ти робиш все дуже природно.

Ми залишилися ще на кілька хвилин у кафе, насолоджуючись ароматом кави, спокійною музикою і власними думками. Було тихо і тепло, мовби час зупинився.

Перед виходом він поклав руку мені на плече, поглянув у очі:
— Діано, ти сильна і чудова. І що б не сталося далі, я хочу бути у твоєму житті.