Розділ 19 Діана

Кам’янське зустріло тихим вечором, повітря пахло вологими листям і річкою, а у вікнах будинків вже жевріли теплі вогники. Я поверталася сюди після довгого навчального тижня, сповнена відчуття, що хочу просто бути поруч із нею, мамою. Без поспіху, без шуму, просто — вдома.

Квартира, де ми жили, була невеликою, але затишною. Усе тут здавалося знайомим до болю: світло з кухні, теплі пледи, старі штори, які мама все обіцяла замінити, але так і не могла розлучитись із ними, бо “вони ж пам’ятають тебе маленьку”. Вона зустріла мене в дверях, у фартусі, з усмішкою, яка одразу зняла втому. Ми обійнялися, і в ту мить усе стало на свої місця.

Вечір тік повільно. Ми вечеряли — її фірмовий салат і запечена риба, потім сиділи на кухні з чаєм, як завжди, розмовляючи про все і ні про що. Але мама дивилась на мене уважніше, ніж зазвичай. Її погляд ніби ковзав по обличчю, ловлячи кожен відтінок усмішки.

— Ти якась інша, — нарешті сказала вона, і в її голосі було більше ніж просто цікавість. — Сяєш.

Я відчула, як щоки спалахнули, і, щоб приховати збентеження, відпила чаю. Але мама вже все зрозуміла. Її очі світилися тією ніжною хитринкою, знайомою з дитинства, коли вона без слів вгадувала всі мої секрети.

І тоді я розповіла. Про Дениса, про те, як усе почалося, як ми сміялися, сварилися, як мені з ним добре. Слова лилися самі, ніби я давно чекала цієї миті — просто поділитися, просто не ховатися. Мама слухала, не перебиваючи, тільки іноді посміхалася, а потім узяла мою руку.

— Я рада за тебе, — тихо сказала вона. — Дуже рада. Ти заслуговуєш бути щасливою.

В її очах блиснув страх — ледь помітний, материнський. Вона хотіла вірити, але боялася за мене. Я знала це. Тому, усміхнувшись, сказала, що Денис не такий, що він інший, і що мені з ним спокійно.

Мама кивнула, але я помітила, як її погляд на мить потьмянів. Наче думки торкнулися чогось старого, невимовного. І тоді я згадала.

— До речі, — сказала я. — Коли я приходила до тебе в лікарню, мені сказали, що ти пішла з кимось на обід. З симпатичним чоловіком. Це був він?

Мама на мить застигла. Потім відклала чашку, вдихнула глибше. Її усмішка щезла, залишивши тільки втому і легку тінь на обличчі.

— Так, — промовила вона. — Це був Дамір.

Ім’я впало між нами, мов камінь у воду. Я почула його вголос, і воно відгукнулося всередині — якимось глухим, далеким болем.

Мама почала говорити повільно, ніби боялася, що кожне слово поверне її у минуле. Вона розповіла, як він знайшов її кілька тижнів тому. Сказав, що довго шукав. Що тоді, багато років тому, не мав сміливості зізнатися, що заручений. Весілля, яке мало відбутися, зрештою не сталося. І що з того часу він не міг забути її.

Я сиділа мовчки, стискаючи край чашки, бо не знала, як до цього ставитись. У моїй голові все плуталося: дитячі спогади, мамині сльози, відсутність відповіді на запитання “де тато?” — і от тепер він є. Десь поруч.

Мама продовжувала:
— Я розповіла йому про тебе. Що тоді, коли пішла, дізналася, що вагітна. І він… він хоче зустрітись із тобою. Хоче бути частиною твого життя.

Ці слова відгукнулися у грудях неочікуваним болем. Я стільки разів у дитинстві уявляла цю сцену — як батько знаходить нас, просить пробачення, і ми всі разом. І тепер, коли це майже сталося, мені було важко дихати. Наче хтось перевернув минуле і поставив переді мною дзеркало, в якому я не знала, кого бачу — себе сьогоднішню чи ту маленьку дівчинку, яка чекала тата на Новий рік.

Ми мовчали довго. Лише тікали хвилини, і чай охолов. Мама легенько торкнулась моєї руки.
— Я не хочу тиснути, — сказала вона. — Просто подумай. Він змінився, я бачу. Але вирішувати тобі.

Я кивнула. Усередині мене все хиталося, наче човен на воді — і страх, і цікавість, і якась дивна ніжність до людини, якої я ніколи не знала. Я не знала, чи хочу бачити його, але в той момент зрозуміла: хоч як би я намагалася, він уже став частиною моїх думок.

Ніч опустилася тихо. Мама пішла прибирати посуд, а я залишилась на кухні сама. Дивилася у вікно, де світло ліхтарів тануло у вологому повітрі. Здавалось, що дім навколо мене дихає спогадами.

І тоді задзвонив телефон.
Невідомий номер.

Я вагалась. Серце билося швидше, ніби перед стрибком у холодну воду. Нарешті натиснула на зелену кнопку.

— Алло? — сказала я тихо.

На іншому кінці почулося коротке мовчання, а потім чоловічий голос — теплий, низький, трохи невпевнений:
— Діано… Це я. Дамір.

І світ ніби зупинився.