Розділ 18 Денис

Я сидів на дивані, дивився на темний силует міста й думав про неї. Діана. Її сміх, очі, легкий поцілунок — усе крутилось у голові, як нескінченна мелодія. Я ловив себе на тому, що посміхаюсь, навіть не помічаючи цього.

Та разом зі щастям повертались знайомі тіні — провина і страх. Мама. Я збрехав їй знову, сказав, що її більше немає. І поки Діана сміялась поруч, ця брехня висіла на мені тягарем. Що, якщо вона дізнається правду? Я не був готовий втратити цей спокій, це світло, яке принесла вона.

Ми бачилися вже кілька днів, і все ставало дедалі реальнішим. Я прокидався з думкою про неї, відчував, як буденність стирається, поступаючись бажанню бути поруч. Але водночас у глибині душі зріла тривога — скільки ще я зможу тримати все це в таємниці.

Поруч із нею життя здавалося легким. Її усмішка розчиняла напругу, жарти знімали втому, а дотики — ніби нагадували, що світ може бути простим. Я відчував, як у мені щось змінюється: наче після довгої зими нарешті з’явилося тепло. І це тепло йшло від неї.

Кожен день з нею був схожий на маленьке свято. Ми гуляли містом, заходили у кав’ярні, сміялись без причини. Вона була ініціативною, легкою, щирою. І я ловив кожен її погляд, кожен рух, ніби боявся пропустити щось важливе.

Іноді мені хотілося сказати правду — просто розповісти, що брехня про маму була безглуздою спробою захистити себе. Але слова застрягали. Я боявся зруйнувати те, що ми створили. Бо поруч із нею все було настільки правильно, що навіть страх здавався далеким.

Ми проводили вечори за фільмами, їжею, сміхом. І в ці миті мені здавалося, що нічого іншого не існує. Її щастя стало моїм сенсом. Я дивився на неї і думав, що важливіше за все — просто бачити цей блиск у її очах.

Часом думки про маму повертались, але поруч із Діаною вони втрачали силу. Вона заповнювала простір, і я забував про все. Мені хотілося залишитись у цьому моменті — без минулого, без майбутнього, лише ми двоє і м’яке світло навколо.

Вечори ставали довшими, міські вогні — теплішими. Ми йшли набережною, і я відчував, що ці дні залишаться в пам’яті назавжди. Бо вона навчила мене, що щастя — це не відсутність проблем, а здатність бути поруч із тим, хто робить тебе живим.

І навіть коли вона йшла, залишався спокій. Її усмішка, тепло рук, звук кроків у нічній тиші — усе це ще довго жило в мені. Я знав: попереду може бути що завгодно, та цей початок уже став частиною мене. Початком чогось справжнього, щирого і беззахисного.