Розділ 15 Денис

--

Коли вона відступила, ми обидва мовчали.
— То це “так”? — усміхнувся я.
Вона ледь кивнула.
І я не стримався — посміхнувся по-справжньому.

— Добре, тоді я пропоную святкувати. Замовимо суші?
— Можна, — її голос тремтів, але вона вже сміялась.

Вона сіла поруч, дістала телефон.
Поки я вводив адресу, вона гортає фільми.
— Тільки не жахи, — сказала. — Я потім не засну.
— Добре, обирай сама.
— Тоді романтичну комедію.

Я тільки закотив очі.
— Серйозно?
— Ага. Хочу щось легке.

Я зітхнув.
— Гаразд, хай буде. За машину потерплю.

Вона підняла погляд.
— Яку машину?
— Та так, фігура мови, — швидко відмахнувся я.

І знову відчув той знайомий укол.
Бо знав: ще трохи — і правда про “спір” може вилізти. І тоді вся її довіра розлетиться, як скло.

Але зараз — я не хотів про це думати.

---

Дощ за вікном не вщухав.
Вона сіла ближче, підсунула плед і притулилась плечем.
Я відчув її тепло й подумав, що, можливо, десь там, глибоко всередині, я все ж не такий порожній, як думав.

Може, Діана просто знайшла тріщину в моїй броні й ненароком зазирнула всередину.

Фільм ішов фоном.
На екрані хтось біг за коханням під дощем, хтось плакав, хтось сміявся.
Я дивився, але не бачив. Усе, що відчував — це її плече поруч, її легке дихання, і те, як вона зрідка посміюється, притискаючись ближче.

І десь між сценою освідчення й фінальними титрами я зрозумів — мені добре.
Просто добре.
Без зусиль, без удаваного інтересу.

І від цієї думки стало страшно.

---

Ми сиділи мовчки, коли фільм закінчився.
Вона потягнулася, прикрила рот рукою, ніби соромлячись позіху.
— Класний фільм, правда?
— Ага, дуже глибокий, — посміхнувся я.
— Ти навіть не дивився!
— Та ну, — буркнув, — просто я не фанат комедій.

Вона пирснула, потім поглянула на мене — серйозно, уважно.
— Ти іноді такий різкий, але потім наче інший.
— Який?
— Не знаю… тепліший.

Я хотів віджартуватись, але не зміг.
Бо, здається, вперше за довгий час почув від когось щось справжнє.
Без оцінки, без натяків. Просто — “тепліший”.

---

Вона знову притулилася.
І я подумав, що колись це все закінчиться.
Минеться спір, сміх, азарт — залишиться тиша.
А вона, можливо, дивитиметься на мене і питатиме: “Чому?”.

І я не знатиму, що відповісти.

Інколи я уявляю, що скажу Іванові: “Все, спір знято. Я не граю”.
Але поки що мовчу.
Бо не хочу виглядати слабаком.
Бо боюся визнати, що мені вже не все одно.

---

Мама подзвонила пізно ввечері, коли Діана вже пішла, я змовив їй таксі до гуртожитку, бо випив трохи пива і не хотів сідати а руль.
Я стояв біля вікна, у кімнаті ще пахло її парфумами, і слухав знайомий голос у слухавці.
— Як ти, синку?
— Нормально, мам. Усе добре.
— Ти давно не приїжджав. Може, на вихідні?
— Не знаю. Подивлюсь.

Вона помовчала.
— У тебе все гаразд? Ти якийсь… інший останнім часом.
— Просто втомився, — збрехав я вдруге за день.

Коли поклав слухавку, стало якось порожньо.
Мама жива, добра, справжня. І водночас я вже сказав комусь іншому, що її немає.

Відчуття, наче зрадив одразу двох людей — ту, що мене народила, і ту, що почала мені довіряти.

---

Сів на диван.
На екрані зависли титри, в кімнаті стояла напівтемрява.
На столику — дві порожні коробки від суші і недопита пляшка пива.
І цей смішний плед, яким вона вкривалася, тепер валявся поруч, нагадуючи, що кілька годин тому тут було затишно.

Я глянув на нього й посміхнувся сам до себе.
І в ту ж секунду посмішка зникла.

Бо раптом зрозумів: якщо вона дізнається правду, все це — ці вечори, її усмішки, навіть той поцілунок — усе стане брехнею.
А я не витримаю її погляду після цього.

Я тоді вперше відчув страх.
Не перед батьком, не перед поразкою — перед нею.
Перед тим, що можу втратити те, що сам же і створив із неправди.

І вперше захотів, щоб спір просто зник.
Щоб не було жодної машини, жодних ставок, жодних довбаних доказів “мужності”.
Просто — щоб залишилась вона.

---

Уночі довго не спав.
В голові крутились її слова, її сміх, і те коротке “так”, що вона сказала після поцілунку.
Воно звучало просто, але в ньому було більше правди, ніж у всіх моїх фразах за останній місяць.

Може, колись я знайду в собі сили сказати їй усе.
А поки що — просто дивлюсь у стелю і думаю, що гра зайшла надто далеко.
І що, можливо, вперше в житті я не хочу вигравати.

---

> “Ти не обираєш, у кого закохатись. Але обираєш, чи бути сволотою, коли вже закохався.”

Я ще не знав, ким стану для неї — переможцем чи покидьком.
Та знав одне: вперше в житті мені було важливо, як почуватиметься хтось, крім мене.

І, здається, саме з цього все тільки починалось.