Розділ 16 Денис

Іноді мені здається, що я сам не розумію, хто я. Наче живу за інерцією, роблю все, як заведено, але якщо спитати — “а навіщо?”, відповісти не можу. Мабуть, через те, що все життя хтось інший вирішував, ким я маю бути.

Батько.
У нього завжди була якась патологічна потреба контролювати. Не лише мене — усе навколо. Його думка, його слово — закон. І якщо хтось мав нахабство не погодитися, значить, він просто дурень, який нічого не розуміє в житті.

Я був його проєктом. Його “другим шансом”. Він часто повторював, що я не маю права витрачати життя на дурниці, бо він уже помилився колись, і я — це його можливість зробити все “правильно”.
Мене бісило навіть не це, а те, що мама завжди мовчала. Вона дивилася на нього своїм тихим поглядом, наче хотіла щось сказати, але потім зітхала і просто йшла з кімнати.

Я — єдина дитина. І, мабуть, єдиний, хто знає, як тиша може різати вуха. У нас удома всі розмови закінчувалися криком батька або мовчанням мами. Вибір між цим — як між голодом і холодом.

Можливо, саме тому я вчуся сміятись. Інакше б просто зійшов з розуму.

---

Я часто думаю, що все це — гра. Навіть коли щиро сміюся, всередині є якийсь холод. Як у театрі — стоїш під прожектором, говориш правильні слова, а насправді не відчуваєш нічого.

Хлопці кажуть, що я “харизматичний”, що зі мною “легко”.

---

Того вечора все почалося з дурного спору.
Ми сиділи в кафе— я, Іван і Рома. Черговий вихідний, ніякої особливої нагоди. Просто треба було хоч десь втекти від власних думок.

Іван знову почав своє:
— От скажи, Денчику, ти ж вмієш будь-яку дівчину обкрутити навколо пальця, так?
Я пирхнув.
— Та не будь-яку. Є різні.
— Ага, різні. Ти просто не пробував серйозних. — Він зробив ковток пива і посміхнувся тією своєю підлою усмішкою, від якої хотілося вдарити. — От хочеш, я знайду тобі таку, яку ти не зможеш “затягнути”?
— Ти про кого, Іване?
— Про сіру мишку. Ту, що взагалі не з твого поля. Ні нафарбована, ні гламурна, ні самовпевнена. От тоді подивимось, який ти Казанова.
Рома відразу скривився.
— Ви як малі, чесне слово.
— Тихо, — махнув Іван, — не псуй кайф.

І от тоді він її назвав.
Діана. “Та, що на першому курсі, із гуртожитку. Тихенька, як книжка без картинок.”

Я спочатку навіть не зреагував. Потім згадав — бачив її кілька разів. Здавалася звичайною. Не тип дівчини, з якими я зазвичай зв’язуюсь.

— За місяць, — сказав Іван. — Інакше — програв.
— А що на кону?
— Машина.
— Моя?
— Твоя.
— І якщо виграю?
— Тоді я визнаю, що ти — геній.

Рома тоді не витримав:
— Ви ненормальні. Це ж жива людина, не гра.
Я тільки посміхнувся.
— Ром, не драматизуй. Це просто… розвага.

Так я й сказав. “Розвага”.
А тепер, коли згадую те слово, хочеться самому собі в морду дати.

---

Почалося все, як завжди.
Трошки уваги, трошки жартів, трошки натяків. Вона спочатку трималася обережно, навіть трохи сторожко. Мені це подобалось — ніби треба було пройти квест.
Потім почала сміятися, відповідати, погоджуватись на зустрічі.

З нею було… спокійно. Без масок. Вона не грала ролей.
І це мене, чорт забирай, збивало.

Інколи ловив себе на думці, що мені просто цікаво дивитися, як вона реагує. Коли сміється, коли ховає очі, коли нервово крутить пасмо волосся на пальці.
Здавалося, я нарешті бачу когось справжнього. Не ляльку, не фанатку, не чергову “підписницю”.

А потім — я ляпнув.

---

Я чекав на неї біля гуртожитку,  за вікном мрячив дощ, вже хотів розвернутись і їхати на квартиру, але тут побачив , як Діана йде з хлопцем з яким вона вчиться в одній групі, і тут в мене помутніло в очах, я хотів накричати на неї, але стримався, вона ж не моя... поки що. Але тоді вона розповіла про маму і ситуацію в лікарні, і я трохи заспокоївся. 
Говорила, що та  працює медсестрою в лікарні, втомлена, але завжди знаходить сили підтримати.
І я тоді, не знаю чому, видав:
— Моя мама померла.

Вона підняла на мене очі. В них було щось таке, від чого всередині стислося. Співчуття. Ніжність. Розуміння.
І мені стало… легше.
Наче я справді втратив когось, і вона це прийняла.

Це була брехня. Безглузда, імпульсивна, але така, що залишає післясмак.
Я просто хотів, щоб вона мене пожаліла. Щоб не думала, що я черговий самозакоханий придурок.
Хотів, щоб виправдала мої різкі слова, мою байдужість. Щоб подумала: “у нього просто складне минуле”.

І тепер, кожного разу, коли вона згадує маму, мені стає погано.
Бо моя — жива.
Бо десь є дівчина, яка думає, що я осиротів.
 

І от зараз вона сиділа на моєму дивані, загорнувшись у плед, з чашкою чаю в руках.
Дощ стукав по шибках — рівно, одноманітно, наче метроном.
Я дивився на неї і не розумів, як це сталося. Як звичайний спір перетворився на щось, що почало мене тривожити.

---

Вона мені не підходить — повторював я собі це не раз.
Надто правильна. Надто щира. Надто… інша.
Але коли вона сміялась, я ловив себе на тому, що теж усміхаюсь. Не тому, що треба, а просто — не міг інакше.

З часом все це стало дивно схоже на прив’язаність.
Я ж хотів просто перемогти. Довести Іванові, що можу будь-кого.
А тепер ловлю себе на думці, що не хочу, щоб це закінчувалось.

Дивно, правда?
Ти заводиш гру, а гра починає керувати тобою.
---

Я тоді випадково підслухав її розмову з подружкою.
Не хотів, чесно. Просто проходив повз. вони мене обговорювали, що я ніколи не пропоную дівчатам зустрічатись, беру те, що хочуть, а коли награюсь викидаю. 

Це вдарило.
Несподівано сильно.

І тоді я вирішив — досить. Якщо вже почав цю дурну гру, треба зробити крок далі.
Ніби щоб показати, що все серйозно. А може, просто щоб довести щось самому собі.

---

— Діано, — сказав я, після нашого поцілунку, який був навіть дуже приємним, хвиля легкого збудження пройшлась моїм тілом.
— мм?
— Я подумав… може, ми могли б зустрічатись? Ну, офіційно.