Розділ 14

Новий тиждень почався з дощу.
Не з тієї легкої мжички, що пахне свіжістю, а з того сірого, затяжного дощу, який ніби обіймає ціле місто й шепоче: «Залишайся вдома, зроби собі чай і не виходь нікуди».
Але університет чекати не вміє.

Я стояла біля вікна, дивилася, як краплі стікають по склу, і думала про маму. Про нашу вчорашню розмову.
Тепер я знала, хто мій батько. Знала, що він існує — не просто десь у спогадах, а поруч, у тому ж місті. І від цього знання всередині було водночас тепло й тривожно.

Чи хотіла б я його побачити?
Це питання не давало спокою. Частина мене — та, що з дитинства мріяла хоч раз почути слово «тату» — так. Але інша... боялася.
Що я йому скажу? «Привіт, я твоя дочка?»

Мама сказала, що він тоді одружився. Якщо це правда, то, можливо, у мене є брати чи сестри. Люди, про яких я навіть не здогадуюсь.
Я уявляла, як вони, можливо, живуть у великій квартирі, святкують разом дні народження, їздять у відпустки — і не знають, що десь є я.
Від цієї думки стало дивно порожньо.

Я вдихнула запах кави, швидко допила й нарешті вийшла — під дощ, що здавався безкінечним.
Парасоля не рятувала. Дороги блищали, калюжі відбивали небо, у якому не було жодної блакиті.

Біля університету натовп студентів поспішав під навіси, сміявся, сварився, комусь дзвонив. І раптом серед усіх — знайоме обличчя.

— Діано! — голос вирвав мене з думок.

Я підняла очі. Денис.
Стояв на сходах, трохи мокрий від дощу, усміхнений — той самий, від якого важко не усміхнутися у відповідь.

— Привіт, — я не стримала щирої радості. — Ти звідки тут?

— Та зранку в деканат біжу, — сказав він, підбігаючи ближче. — Звіт по практиці приніс, і, як завжди, усе в останній момент.
Він розсміявся, потираючи руки від холоду.
— А ти на пари біжиш?

— Так, на пари, — відповіла я. — Хоча, якщо чесно, сьогодні б радше сиділа вдома.

— Так, погода не для навчання, — погодився він. — Хоч бери й тікай у кав’ярню грітись.

— Спокушаєш? — усміхнулась я.

— Трохи, — він підморгнув. — Але чесно, зараз мушу бігти. Декан мене вже вдруге ловить у коридорі, третій раз може не пережити.
Він зупинився, вже розвернувшись, але потім додав:
— Слухай, після пар не хочеш зустрітись? Може, вип’ємо кави, поговоримо?

Я на мить замислилась. Усередині — усе ще відлунювала вчорашня історія, але його усмішка наче розганяла сірість.
— Гаразд, — сказала я. — Після останньої.

— Домовились! — він махнув рукою й швидко зник у натовпі.

Я ще кілька секунд стояла, дивлячись услід. І вперше за цей похмурий день мені стало по-справжньому тепло.
Може, зустрічі іноді трапляються саме тоді, коли ми найбільше в них потребуємо.

Я глянула на небо — дощ усе ще падав, але вже не здавався таким холодним.

Коли після пар Денис підійшов до мене біля виходу з корпусу, дощ уже не зупинявся. Вітер зривав парасолі, тролейбуси спізнювались, і здавалося, що ціле місто замерзло в сирій мряці.

— Може, поїдемо до мене? — запропонував він, коли ми стояли під навісом. — Усі кав’ярні зараз переповнені, я перевіряв. У мене вдома затишно, чай є, обіцяю тримати руки при собі.

Він сказав це з тією своєю фірмовою посмішкою — легко, невимушено, але очі світилися теплом.
Я вагалася. Усередині щось шепотіло: «Не треба», інше — «Довірся». І, можливо, саме погода все вирішила за мене.

— Гаразд, — відповіла я. — Але тільки на чай.
— Домовились, — усміхнувся Денис.

Машина зупинилась біля сучасного житлового комплексу — високого, з підсвіченими вікнами й блискучими скляними дверима. У під’їзді пахло кавою й мокрим асфальтом. Ми піднялися на дванадцятий поверх, і серце в мене билося трохи швидше, ніж зазвичай.

Квартира зустріла тишею.
Сірі стіни, лаконічні меблі, усе виглядало ідеально охайним — аж занадто. Ніби тут хтось просто мешкав «технічно», без слідів життя.

— Гарно, — сказала я, проходячи у вітальню. — Але якось… холодно.
— От бачиш, — Денис знизав плечима. — Тепер ти розумієш, чому я весь час тікаю в університет.

Він поставив чайник, увімкнув легку музику — ніжну, інструментальну, щоб не було ніякової тиші.
Я сіла на диван, загорнувшись у плед, який він простягнув. Було трохи незручно — ми двоє, удвох, і атмосфера здавалася надто близькою.

— Як твої вихідні? — запитав він, приносячи чашки.
— З мамою, — відповіла я. — Як завжди.
Я на мить замовкла, а потім, не знаю чому, вирішила розповісти. — Ми говорили про мого тата.

Він уважно подивився на мене.
— Про тата?

— Так. Я його бачила. У торговому центрі. Спочатку навіть не зрозуміла, хто він. Мама потім сказала. — Я трохи стишила голос. — І тепер не знаю, що думати. Хочу його побачити чи боюсь. Може, в нього інша сім’я, діти… я для нього ніхто.

Денис поставив чашку, трохи нахилився вперед.
— Ти не мусиш зараз нічого вирішувати. Послухай себе. Якщо колись він сам проявиться — зустрінеш, поговориш, але лише якщо відчуєш, що готова. Ти не винна, і нічого не повинна.

Його слова прозвучали просто, але в них було щось дуже справжнє.
Я подивилася на нього — і відчула, як стихає той клубок, що стискав груди весь день.

Ми замовкли. Лише дощ за вікном стукав у шибку, музика ледь чутно грала.
І в цій паузі Денис раптом торкнувся моїх щік. Його руки були теплі.

Я не встигла нічого сказати — він просто нахилився й поцілував. Легко, обережно, як щось, що не можна зруйнувати різким рухом.
У мене перехопило подих. Серце калатало, ніби десь під ребрами розпустились метелики.

Поцілунок став трохи глибшим, теплішим, і я відчула, як губи тремтять від напруги й чогось невідомого. На мить світ зник — залишилися тільки ми й це відчуття, що може змінити все.

А потім — я опам’яталась.
Відступила, злегка підняла руку.
— Денис…

Він одразу відсторонився. Його погляд був серйозний, щирий.
— Пробач, — тихо сказав. — Я не хотів тебе поставити в незручне становище. Просто… коли ти поруч, у мене зникають усі думки. Є тільки ти.