Розділ 13

Я завжди любилю приїжджати додому. Усе тут здається меншим, ніж у спогадах: вулиці, двір, навіть наша стара кухня. Але кожного разу, коли мама відкриває двері й обіймає мене, світ знову стає на місце.

— Доню, нарешті приїхала, — усміхнулася мама. — Як добре тебе бачити.

— А тебе ще краще, мам, — я пригорнулась до неї. — Як ти себе почуваєш?

— Уже набагато краще, — відповіла вона, наливаючи чай. — Лікарняний взяла на тиждень. Трохи відпочину, наберуся сил.

Я відчула полегшення.
— Супер! Тоді ми ці вихідні проведемо разом. Можемо навіть на шопінг поїхати, скоро ж зима.

Мама засміялася:
— Ой, тільки не кажи, що знову збираєшся викидати півгрошей на пальто.

— А що робити, треба ж щось тепле.

---

Наступного дня ми поїхали до Дніпра. В торговому центрі було людно, грала музика, вітрини блищали святковими гірляндами. Ми ходили з магазину в магазин, приміряли куртки, сміялися з того, як мені “личить” рожевий пуховик, і врешті знайшли ідеальний — темно-зелений, теплий, з м’яким капюшоном.

— Цей саме твій, — сказала мама й усміхнулась. — Гарна в ньому.

Я озирнулась на неї у дзеркалі.
— А собі нічого не вибрала?

— Та ні, доню, — відмахнулась мама. — У мене все є. Головне, щоб ти була щаслива.

Мене щемко стиснуло в грудях — як завжди, коли вона казала подібне. Вона віддавала мені все, що мала, і навіть більше.

Ми вже виходили з торгового центру, коли я побачила, як мама раптом сповільнила крок. Її обличчя поблідло, погляд застиг.

Перед нами стояв високий темноволосий чоловік. Поруч із ним — пишногруда білявка в яскравій сукні, що тримала його під руку.

— Ліліє, — промовив він, і в його голосі бриніла недовіра, змішана з подивом.

Мама ковтнула повітря.
— Дамір?..

— Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити, — сказав він і зробив крок ближче. — Я шукав тебе, хотів усе пояснити…

Я відчула, як у мене стислося серце. Дамір? Це ім’я чомусь відразу запалило десь усередині тривожний вогник.

Мама мовчала, тільки стиснула сумку в руках.

— Мамо, все гаразд? — прошепотіла я.

Він перевів погляд на мене. Його очі ніби зупинились.
— У тебе… донька? — спитав він тихо.

І в цю ж мить білявка нетерпляче заговорила:
— Котику, ми ще довго будемо тут стояти?

Він лише зиркнув на неї, але нічого не відповів.

— Нам пора, — швидко сказала мама. — Ми поспішаємо.

І, не дочекавшись реакції, майже потягла мене за руку до виходу.

Я обернулась — чоловік стояв посеред натовпу, ніби розгублений, із виразом обличчя, який важко було розтлумачити.

---

Дорогою в маршрутці мама сиділа біля вікна. Вітер хитав автобус, а я помічала, як її руки тремтять.
— Мамо, тобі зле? — я занепокоїлась.

Вона кивнула, витерла лоб, де блищали краплі поту.
— Просто… хвилювання. Минеться.

— Хто це був? — спитала я, хоч уже майже знала відповідь.

— Не зараз, Діано, — тихо сказала вона. — Просто не зараз.

Ми їхали мовчки до Кам’янського. Коли приїхали, мама одразу лягла.
— Я трохи відпочину, — сказала, не дивлячись на мене. — Не хвилюйся.

Я залишилась сама в кімнаті. Дивилась на новий пуховик, який висів на стільці, і думала: можливо, я щойно бачила свого батька.

Питання роєм літали в голові, але відповідей не було. Лише мамино бліде обличчя стояло перед очима — і її руки, що тремтіли після тієї зустрічі.

Ранок був тихий. Такий, коли навіть чайник кипить повільніше, а проміння крізь фіранку лягає на стіл м’яко, мов ковдра.
Мама стояла біля плити, розливала чай у дві чашки. Я спостерігала, як пара піднімається вгору, розчиняючись у сонячних променях.

— Дякую, — сказала я, коли вона поставила чашку переді мною.

Ми сиділи мовчки. Я помішувала ложечкою чай, а всередині все кипіло — думки, питання, відчуття.
Перед очима раз у раз виринав учорашній вечір — той чоловік у дверях, його розгублений погляд, і мамина блідість після того, як він пішов.

Я глибоко вдихнула.
— Мам, — почала невпевнено, — можна тебе щось запитати?

Вона підвела очі.
— Звичайно, доню.

Я трохи затримала подих.
— Той чоловік, якого ми бачили учора... — я зробила паузу. — Хто він?

Мама зупинилась. Її погляд відразу став іншим — ніби крізь нього пройшла тінь спогадів.
Вона відклала чашку, поклала руки на коліна і сказала тихо, але чітко:
— Це твій батько, Діано.

У мене всередині все завмерло. Серце глухо стукнуло, наче не відразу повірило у почуте. Я здогадуватись, але ось так прямо почути це від мами...
— Мій... тато? — повторила я пошепки.

— Так, — вона кивнула. — Ми не бачились багато років.

Довга пауза. Лише цокання годинника на стіні.
Я не знала, що сказати. Скільки разів у дитинстві я хотіла поставити це питання, скільки разів відчувала, що між нами є щось недосказане. І ось тепер...

— Чому ти ніколи не розповідала про нього? — спитала я.

Мама зітхнула, опустила погляд.
— Бо довгий час я не знала, як. Не хотіла, щоб ти росла з відчуттям, що тебе хтось покинув. Ти ж була маленькою, доброю, чутливою. А він... він тоді вже жив іншим життям.

— Тобто він знав про мене? — я відчула, як голос зрадливо тремтить.

Мама повільно кивнула.
— Не знав. Я намагалася йому сказати. Але все сталося пізно. У нього була наречена. В день коли я зателефонувала йому, щоб сказати про вагітнісь, на дзвінок відповіла жінка, вона сказала, що у Даміра сьогодні весілля. Я не хотіла руйнувати чиєсь життя. І своє, мабуть, теж.

Вона трохи помовчала, а потім, ніби відчуваючи моє мовчазне запитання, додала:
— Він був дуже харизматичний. Той тип чоловіка, що говорить — і хочеш слухати. Я тоді навчалась у медичному коледжі, він часто приїжджав у наше місто у справах. Ми випадково познайомились біля кав’ярні. Він довго мене добивався, умів бути уважним, веселим, навіть смішним... — усміхнулась вона сумно. — Я закохалася. Справжньо.