Розділ 12

В університетській їдальні стояв звичний гамір. Хтось сміявся біля кавомашини, хтось ділився конспектом, а я сиділа за столиком з Міланою, розмішуючи ложечкою чай. Вона виглядала як завжди — весела, гучна, впевнена в собі.

До нас приєднався Максим, з підносом у руках і вічно спокійним обличчям.
— Привіт, дівчата, — усміхнувся він і сів навпроти.

Мілана хитро прищурилась:
— О, дивись, яка наша Діанка сяюча! Здається, хтось закохався.

Я закотила очі:
— Ти щось вигадуєш.

— Та годі! — не зупинялась вона. — Ти ж буквально світишся! Це все через Дениса, так?

Максим насупився:
— Мілано, може не починай?

— А що такого? — вона зробила невинний вираз обличчя. — Просто питаю.

Я відчула, як щоки спалахнули.
— Ми просто добре проводимо час, — тихо сказала я. — І взагалі, він навіть не пропонував зустрічатись офіційно.

Мілана засміялась:
— О, то це серйозно! Тільки, Діано, такі хлопці, як Денис, нічого ніколи не пропонують. Вони просто беруть, що хочуть, і йдуть далі.

Її слова боляче різонули.
— Ти несправедлива, — прошепотіла я.

Максим поставив виделку на стіл:
— Мілано, вистачить. Ти перегинаєш.

— А що, я не права? — різко відповіла вона. — Ти ж сам казав, що Денис — не найкраща компанія для серйозних стосунків.

— Я так казав, але це не привід принижувати подругу, — твердо відповів Максим.

Я дивилась на них обох — і мені раптом стало тісно в цій кімнаті. Гул голосів, запах супу, дзвін посуду — все дратувало.
—  Я піду , — тихо сказала я і встала. 

Мілана щось крикнула вслід, але я не слухала. В грудях стояв ком, і хотілося просто вийти надвір, щоб подихати.

У коридорі я зіткнулась з Анею.
— О, ти куди така? — вона помітила мій вигляд і зразу насторожилась.

— Та… посварились трохи. Мілана знову сказала  зайве про Дениса і про те який він бабій.

— Вона просто заздрить, — спокійно відповіла Аня. — Повір, Діано, вона би все віддала, щоб Денис подивився на неї так, як дивиться на тебе.

Я мимоволі усміхнулась.
— Та де там…

— Слухай, не бери близько до серця, гаразд? — Аня торкнулась моєї руки. — Мілана іноді говорить те, що потім сама шкодує.

— Знаю. Дякую.

— Все, мені на пару, — вона махнула рукою і побігла сходами.

Я вже хотіла йти на вихід, але вирішила зазирнути до туалету. Там, біля дзеркала, стояла Інна — в короткій спідниці, з розпущеним волоссям і червоною помадою в руках.

Я одразу подумала: о, тільки її для повного щастя бракувало.

Інна кинула на мене косий погляд у дзеркалі.
— А, новенька, — промовила вона холодно. —Слухай, добре, що я тебе зустріла. Хочу дати пораду: навіть не думай про Дениса. Такі, як ти, йому не цікаві.

Я примружилась.
— І які ж “такі, як я”?

— Пампушки, — всміхнулась отруйно. — Він любить інше.

— Знаєш, — я глянула на неї спокійно, — зовнішність — це не головне. 

Інна закрила помаду й підійшла ближче.
— Головне для тебе — триматись подалі. Він належить мені.

— Справді? — я підняла брови. — А Денис знає про це?

Вона стиснула губи:
— Я тебе попередила.

І, вдаривши підборами по плитці, вийшла з туалету, залишивши по собі запах дорогих парфумів і гіркоту на душі.

Я залишилась біля дзеркала, подивилась на себе — на своє відображення, втомлене, але вперте.

Ну що ж, подумала я. Зовнішність — це не головне. Головне, ким ти є насправді.