Розділ 11

Пари минули швидко. Я вже збирала зошити, коли за вікном побачила знайому постать — Денис стояв під корпусом, спершись на перила, і щось друкував у телефоні.
Мене немов струмом торкнуло.

Коли я вийшла, він підняв голову й усміхнувся.
— Нарешті, — сказав. — Я вже подумав, що тебе викрали викладачі для додаткової лекції.

— Могла б і не вийти, — відповіла я, але усмішка все одно з’явилась.

— На щастя, в мене план Б.
— Який?
— Поїхати з тобою.

— Куди? — я примружилась.
— За місто. Там є озеро, моє улюблене місце. Обіцяю, це недалеко — хвилин двадцять їзди.

Я вагалась, але його голос звучав настільки спокійно й тепло, що всередині розтанула будь-яка обережність.
— Гаразд, — сказала я. — Але якщо мене потім не знайдуть, то винен будеш ти.

— Згода, — усміхнувся він. — Я навіть зізнаюсь добровільно.

Дорога пролягала між золотим осіннім лісом. Сонце вже хилялось до горизонту, але ще встигало торкатись листя, і все навколо світились теплим світлом.
Денис їхав спокійно, час від часу кидаючи короткі погляди на мене, а я ловила себе на думці, що поруч із ним відчуваю дивний спокій.

Коли ми дістались озера, він показав рукою на дерев’яну альтанку на пагорбі.
— Ось сюди. Тут гарно видно захід сонця.

На столі вже стояв термос, плед і коробка з сендвічами.

— Ти все це підготував? — здивувалась я.
— Я ж казав, що маю план. Іноді варто дивувати дівчат не лише словами, — сказав він і сів навпроти. — Хоча, здається, у твоєму випадку слова вже не працюють.

— Це чому ж? — усміхнулась я.
— Бо ти не з тих, кого легко вразити.

Я відчула, як щось стислося під грудьми — приємно, але лячно.

Ми довго сиділи, говорили про дрібниці, сміялися. Денис розповідав історії про друзів, я — про дитинство. Вітер тихо гойдав гілки, а сонце фарбувало воду у мідь.

— Ти знаєш, — раптом сказав він, дивлячись на мене, — у тебе дуже незвичайна зовнішність.
— Це як? — спитала я, поправляючи пасмо волосся.
— Темна шкіра, чорне волосся, очі, ніби з півдня. Не схожа на типових українок. Ти східна дівчина.

— Ха, швидше “дивна дівчина”, — віджартувалась я. — Зі своїми  не-модельними формами.

— Не смій так про себе говорити, — сказав він серйозно. — Ти гарна. По-справжньому. Не картинка, а жива.

Я на мить відвернулась, щоб сховатись від його погляду.
— Просто тато в мене був іншої національності, — нарешті сказала я. — Я його навіть не пам’ятаю.

— Як це?

— У них із мамою був роман, — я ковтнула повітря. — Потім вона завагітніла, а він уже мав наречену. Вони розійшлися, і мама залишилась сама.
Про нього я нічого не знаю. Тільки бачила одне фото, випадково. Мама казала, що я на нього схожа.

Денис мовчав

Ми їхали мовчки. Не тому, що не було про що говорити — просто слова здавалися зайвими. В голові знов і знов крутились його фрази, його погляд, коли він торкався моєї руки.

Дорога до міста вже потонула у вечірньому світлі. Ліхтарі миготіли у вікнах машин, а повітря пахло холодом і димом від спаленого листя. Я спіймала себе на тому, що не хочу, аби цей день закінчувався.

— Тобі сподобалось? — спитав Денис, не відводячи очей від дороги.
— Дуже, — відповіла я. — Було… як у кіно.
— А ти, мабуть, любиш фільми з щасливим кінцем?
— Залежить від настрою. Але сьогодні — так.

Він посміхнувся.
— Значить, день вдалий.

Машина зупинилась біля гуртожитку. Ніч була тиха, тільки десь на сусідній вулиці чувся сміх. Я вже відчинила дверцята, але він зупинив мене:
— Почекай.

Я повернулась. Денис дивився на мене довго, ніби хотів щось сказати, але не міг знайти потрібних слів.

— Ти… інша, Діано. І я навіть не розумію, чому це мене лякає.

— Лякає? — я здивувалась.

— Бо коли поруч ти, я перестаю думати, — він посміхнувся, трохи винувато. — А це небезпечно для людини, яка звикла все тримати під контролем.

Я засміялась.
— І що тепер робити?

— Не знаю, — відповів він тихо. — Мабуть, просто… не думати.

Він нахилився. І все стало таким природним, ніби це мало статись давно: його пальці торкнулись мого обличчя, я відчула запах його парфуму, і мить — без вагань, без запитань — розчинилась у поцілунку.

Світ зник — лиш тепло, дотик, і звук мого серця, який заглушив усе інше.

Коли ми відірвались, я ледве дихала.
— Це… — почала я, але не закінчила.

— Так, — усміхнувся він, — я теж це відчув.

Ми стояли мовчки ще кілька секунд, а потім він провів мене до дверей гуртожитку.
— До завтра? — спитав він.
— До завтра, — відповіла я.

Я зайшла всередину, але, піднявшись сходами, не витримала — визирнула у вікно. Денис усе ще стояв біля машини й дивився вгору. Потім махнув рукою і повільно пішов до авто.

І тільки коли він зник за рогом, я зрозуміла, що усміхаюсь.

---

Тієї ночі я довго не могла заснути. У голові все ще звучав його голос, і губи пекли від поцілунку.
Щось змінювалось. Я ще не знала, що саме — але всередині стало по-іншому.
Тепліше. І небезпечніше.