Розділ 10

Ми йшли з Денисом тримаючись за руки. Вітер роздував мені волосся, і я час від часу ловила його погляд — той, у якому було щось нове. Не нахабство, не гра. Спокій.

— Як мама? — спитав він тихіше, коли ми минали зупинку.

— Каже, що краще, — відповіла я, — але я все одно хвилююсь. Вона ніколи не скаржиться, навіть коли погано.

— Не накручуй себе, думаю нічого серйозного з нею немає — тихо сказав Денис. 

— А твоя? — спитала я після короткої паузи. — Ти якось рідко про сім’ю говориш.

Він зупинився на мить, ковтнув ковток кави.
— Мами… немає, — сказав спокійно, навіть занадто. — Померла, коли мені було шістнадцять.

Я подивилась на нього, не знаючи, що сказати.
— Мені шкода…

— Та нічого, — знизав плечима. — Час усе стирає. Залишився батько, але… ми з ним не надто ладнаємо.

— Через що?

— Через усе, — відповів він коротко, а потім усміхнувся, ніби хотів змінити тему. — Не люблю про це говорити, чесно.

— Добре, — кивнула я, — не буду.

— Дякую, — сказав він м’яко, і його голос став теплішим. — Знаєш, ти вмієш слухати. Не перебиваєш, не тиснеш.

— Може, просто звикла, що всі навколо говорять більше, ніж треба, — відповіла я з легкою усмішкою.

— Ти виняток, — сказав він. — І саме тому мені цікаво з тобою.

Я відчула, як усередині щось ворухнулося — легке, тепле.
— Це ти так усім говориш?

— Ні. Зазвичай кажу, що вони гарно виглядають. Але ти — не просто гарна, ти… — він замовк, ніби підбирав слово, — справжня.

Я підняла на нього погляд. У його очах не було звичної бравади, лише спокій і трохи смутку. Я згадала про випадок в універі, коли ми зіштовхнулися, моя зовнішність далека від ідеалу.

— Іноді ти говориш речі, в які складно вірити, — сказала я тихо.

— А може, не треба сумніватися, — усміхнувся він.

Ми підійшли до університету. Я зупинилась біля сходів, відчуваючи, як у грудях тісно від усіх думок.

— Дякую , що провів мене, — сказала я.

— Завжди будь ласка, — відповів він. — І якщо захочеш після пар прогулятись — я тільки за.

— Я подумаю, — усміхнулась я, намагаючись не видати, що вже вирішила.

Він підморгнув і рушив у зворотному напрямку. Я дивилась йому вслід, а в голові крутилась лише одна думка:
його очі були надто чесними, щоб брехати… але чомусь я все одно відчула, що щось не так.

Пари того дня минули швидко — чи, може, я просто весь час думала не про лекції. Денисова усмішка, його слова про маму, про “погані стосунки з батьком” знову й знову спливали в голові.
Я намагалась вигнати це з думок, але що більше гнала — то частіше згадувала.

Після останньої пари ми з Міланою сиділи в кав’ярні біля університету. Вона, як завжди, розмахувала руками, розповідаючи якусь історію про викладача, що “вірить тільки у свій підручник і святу каву”.

— Ти мене не слухаєш, — сказала вона раптом, звузивши очі.

— Слухаю, слухаю, — збрехала я й посміхнулась.

— Ага, тільки не мене, а свого “Дениса”, — підколола Мілана. — Ти ж із ним сьогодні йшла?

Я зітхнула.
— Звідки ти знаєш?

— Та бачила, — відмахнулась вона. — У нього така впевнена хода, що важко не помітити. Ну й ти поруч — наче з фільму “Невипадкові зустрічі”.

Я засміялась, але відчула, як щоки почали теплішати.
— Ми просто йшли разом. Розмовляли.

— Про життя і всесвіт? — підняла вона брову.

— Про маму, — відповіла я, серйозніше. — Він спитав, як вона. А потім я — про його сім’ю…

— І?

— Сказав, що мама померла, коли йому було шістнадцять. А з батьком погано ладнає.

— Сумно, — сказала Мілана, відпиваючи ковток кави. — Хоча, чесно, не думала, що він узагалі здатний на відвертість.

— От і я здивувалась, — зізналась я. — Він іноді такий… ніби не той, ким здається.

— Може, ти просто закохуєшся, — хмикнула Мілана.

— Що? — я майже захлинулась кавою.

— Не прикидайся, — усміхнулась вона. — Ти ж світитись починаєш, коли його згадуєш.

Я відвернулась до вікна, спостерігаючи, як повз проходять студенти.
— Я просто… не знаю. Він якийсь інший.

— Інший — це не завжди добре, — сказала Мілана, але в її голосі не було насмішки. — Головне, щоб він тебе не образив.

Я кивнула. Та коли вона підняла очі й усміхнулась, я раптом помітила — якось занадто м’яко, занадто тепло. І мені стало дивно.

А якщо він подобається їй теж? — ця думка майнула раптово, і я сама себе злякалась.

Я відразу відкинула її, але неприємний осад залишився.
Ми говорили далі — про навчання, викладачів, якісь дрібниці — але десь у глибині я вже не могла не помічати, як при згадці про Дениса очі Мілани ледь помітно світяться.