Розділ 9

Максим помахав мені рукою на прощання і пішов на зупинку. Я стояла біля сходів гуртожитку, намагаючись заспокоїти серце, коли Денис рушив до мене.
Кроки його були швидкі, різкі, як і його погляд.

— Весело проводиш вечори, бачу, — кинув він, зупинившись просто переді мною.

— Денис, привіт, — сказала спокійно, хоч усередині все здригнулося. — Це просто Максим. Ми випадково зустрілися в лікарні.

— Ага, випадково, — скривив губи. — І одразу така прогулянка до самого гуртожитку.

— Ти зараз ревнуєш? — не витримала я. — Ми навіть не зустрічаємося, якщо ти забув.

— Я й не забував, — сказав він тихо, але в очах блиснуло щось небезпечне. — Просто дивно бачити тебе з ним.

— Знаєш, Денисе, дивно чути це від людини, про яку півуніверу говорить, що він міняє дівчат частіше, ніж пари в розкладі, — відповіла я, намагаючись не видати хвилювання.

Він примружився.
— Ти теж віриш у ці казки?

— Я... не знаю, — прошепотіла. — Але чула достатньо, щоб сумніватися.

Він зробив крок ближче, і тепер між нами залишалося всього кілька сантиметрів.
— Якщо вже сумніваєшся — то запитай мене. Не інших.

— Добре, — підняла на нього очі. — То скажи: усе це неправда?

Він затримав подих. На мить у його погляді промайнуло щось щире, вразливе, ніби він зняв звичну маску самовпевненості.
— Не все, — сказав чесно. — Колись я справді був таким. Але тепер... — він ковтнув повітря, наче слова не хотіли вимовлятися. — Тепер не можу бути тим самим, коли бачу тебе.

Мене наче хтось облив хвилею тепла.
— Денисе...

— Що? — він схилив голову ближче, і я відчула, як серце шалено забилося.

— Моя мама сьогодні в лікарні, — сказала тихо, намагаючись перевести розмову. — Їй стало зле.

Його обличчя змінилося.
— Що з нею?

— Кажуть, нічого серйозного... але я не впевнена.

Він кивнув і торкнувся мого плеча. Дотик був обережний, теплий, зовсім не схожий на того Дениса, якого всі знали.
— Якби щось треба було — просто скажи. Добре?

— Добре, — відповіла я ледь чутно.

Ми стояли мовчки. Освітлення біля гуртожитку мерехтіло, вітер шарпав волосся, і між нами зависло щось, чого не можна було назвати просто симпатією.

— І все ж, — озвався він після короткої паузи, — більше не хочу бачити тебе з цим Максимом.

— О, знову накази? — усміхнулась я крізь легкий трепет. — Ти ж не мій хлопець.

— Але хочеш, щоб був, — прошепотів він.

І перш ніж я встигла щось сказати, Денис нахилився й торкнувся моїх губ. Поцілунок був коротким, але глибоким, справжнім — у ньому було все: і ревнощі, і турбота, і страх втратити.

Я застигла, не знаючи, чи відштовхнути його, чи притиснути ближче.

Коли він відступив, у його очах уже не було злості — лише втома й тепло.
— На добраніч, Діано, — сказав він тихо й пішов, не озираючись.

Я стояла ще хвилину, торкаючись губ, де ще залишалося його тепло. І вперше за довгий час не знала — що відчуваю більше: страх чи щастя.

Я прокинулася ще до будильника. Сон розвіявся миттєво — щойно згадала вчорашній вечір.
Той момент, коли Денис стояв переді мною, коли його очі здавалися такими темними й близькими, а потім — поцілунок.
Я торкнулася пальцями губ і відчула, як по шкірі пробігли мурахи.

Це було... неправильно? Чи, може, надто правильно, щоб у це повірити?

Аня спала на сусідньому ліжку, закутавшись у ковдру, тільки кінчик носа стирчав назовні. Я тихо підвелася, щоб не розбудити її, пішла до кухні гуртожитку, зробила собі каву.
Але кава здавалася несмачною. Усе, що я відчувала — то був присмак учорашнього поцілунку, змішаний із ревнощами, страхом і дивним теплом.

Я сіла біля вікна. На вулиці тільки сходило сонце, двір був ще порожній. Люди поспішали на ранкові пари, а я дивилася на них і думала: «Що тепер? Що між нами?»

Двері раптом скрипнули. Аня з’явилася в халаті, скуйовджена, але усміхнена.
— Ді, ти вже не спиш? Ти взагалі коли лягаєш? — позіхнула вона.
— Не могла заснути, — відповіла.

Вона налила собі каву, сіла навпроти й подивилася так, ніби бачила мене наскрізь.
— Що сталося? У тебе обличчя таке... ніби хтось або освідчився, або зламав серце.

Я зніяковіло посміхнулася:
— Може, щось між тим.

— Так, ясно, — протягнула вона. — Це про Дениса, правда?

Я ледь не вилила каву.
— Звідки ти…

— Та ну, Діано, — засміялася Аня. — Я ж бачу, як ти на нього дивишся. І як він на тебе.

Я опустила погляд.
— Він не мій хлопець.

— Але цілувався як хлопець, — підморгнула вона.

Я відчула, як щоки знову запалали.
— Це просто... сталося.

— Ага, “просто”. Так усі кажуть перед тим, як закохуються, — сказала вона з усмішкою. Потім додала серйозніше:
— Ді, ти обережна, я знаю. Але Денис не такий, як інші. У ньому є щось... небезпечне. Не зле, просто... він не дає нікому наблизитись.

— Я не хочу, щоб він мені подобався, — зізналася я. — Але вже, здається, запізно.

Аня замовкла на мить, потім м’яко торкнулася моєї руки.
— Просто будь собою. І не слухай, що кажуть інші. Якщо він справді тебе бачить — не втече.

Її слова повторилися в мені, як відлуння маминого голосу: “Не завжди те, що говорять про нас, є правдою.”

Я посміхнулася, вперше за ранок відчувши щось схоже на спокій.
У телефоні блиснуло повідомлення.
Від: Денис.

> “Ти вдома?”

Я довго дивилася на екран. Потім відповіла:

> “Так. А ти?”

Крапки миготіли кілька секунд.

> “Під гуртожитком. Вийди.”

Аня одразу помітила мій вираз обличчя.
— Ну що, принц на чорному мотоциклі вже під балконом? — підняла брови.

Я тільки зітхнула й встала.
— Щось мені підказує, що сьогодні пари почнуться не з аудиторії...

Я натягнула джинсову куртку поверх худі, кинула погляд у дзеркало — волосся заплутане, очі блищать, мов після сну й кави водночас.
«Чого ти хвилюєшся? Це просто розмова», — сказала собі подумки, хоча серце вперто билося швидше, ніж мало б.