Розділ 8

Після пар я вирішила заїхати до мами. Хотіла просто привітати, принести їй каву з булочкою й трохи поговорити — вона знову в нічній зміні, а ми бачилися востаннє ще у вихідні. Тоді я помітила, що вона виглядала дуже втомленою, але, як завжди, усміхалася й говорила, що все гаразд.

У приймальному відділенні лікарні мене зустріла медсестра, яка здивовано підняла брови, коли я запитала про Лілію Андріївну.
— Вона сьогодні не на зміні, — відповіла. — Але, здається, у 306-й палаті.

— У палаті? — пересохло в горлі. — Тобто вона... пацієнтка?
— Ну, так... Там із нею Наталія Василівна, здається.

Серце стиснулося. Я поспішила на третій поверх, ледве стримуючи хвилювання.

У 306-й було тихо. Мама лежала на ліжку, підключена до крапельниці, а поруч сиділа її найкраща подруга — тітка Наталія. Вони про щось сміялися, але, коли побачили мене, усмішки зникли.

— Доню... ти чого тут? — Мама спробувала підвестися, але я підбігла й легенько поклала її руку назад.
— Краще скажи, що трапилось? — голос тремтів. — Чому ти тут?

— Та нічого страшного, — поспішила сказати тітка Наталія. — Просто стало трохи зле на зміні. Тиск підскочив, от лікарі й вирішили поставити вітаміни.

— Вітаміни? — повторила я, намагаючись усміхнутися, але відчуваючи, що щось тут не так.
— Так, доню, — втрутилася мама вже спокійніше. — Не хвилюйся. Я просто перехвилювалася через тебе, через навчання, знаєш мене.

Я кивнула, хоча віра в те, що все справді просто «вітаміни», не приходила.

Тітка Наталія ненадовго вийшла, залишивши нас удвох.
— Як ти себе почуваєш, мамо? — запитала тихо.
— Краще, чесно. Уже сьогодні значно легше, — усміхнулася. — А ти? Як навчання? Не забагато пар?

— Все добре, — відповіла. — Навіть цікаво. Хоч і важко.

Вона подивилася на мене уважніше, ніж зазвичай, і її очі стали теплішими, ніж будь-які слова.
— Ти світишся, Діанко. Щось сталося? — усмішка ледь торкнулася її губ. — А може, хтось?

Я відчула, як щоки запалали.
— Є один хлопець... Денис. Ми познайомилися недавно.

— Денис, — повторила вона м’яко. — І що ж у ньому такого?

— Не знаю, — зітхнула я. — Він мене дратує, дивує, іноді смішить... але я не можу не думати про нього. Тільки... — я замовкла.
— Тільки що?

— У нього не найкраща репутація. Кажуть, він... несерйозний, — тихо додала я. — А я не хочу помилитися.

Мама задумливо поправила ковдру.
— Знаєш, доню, іноді люди говорять зовсім не те, що є насправді. У кожного своя історія, і не всі її розуміють. Якщо він справді тобі подобається — дізнайся про нього більше. Але будь обережна. Не віддавай одразу серце. Спочатку — пізнай людину.

Її слова лягли мені просто в душу. Я відчула, як тремтіння стихає, і вперше за день стало тепло.

Ми ще трохи посиділи, поговорили про дрібниці — про мою кімнату в гуртожитку, про смішну викладачку з історії, про тітку Наталю, яка все ще не може правильно користуватись смартфоном. Мама сміялася, але в очах все одно жеврів якийсь сум, якого вона не могла сховати навіть від мене.

Коли настала година відвідин, я підвелася.
— Може, я залишуся з тобою? — запропонувала. — Хоч на ніч.
— Ні, — похитала головою мама. — Завтра мене вже відпустять, а Наталія поїде зі мною. Іди, доню. Все добре.

Я кивнула, хоча серце не хотіло відпускати.

На рецепції я все ж запитала:
— Скажіть, будь ласка, а що сталося з Лілією Андріївною насправді?
Але медсестра тільки знизала плечима:
— Нам не повідомляють таких деталей, вибачте.

На виході з лікарні, вже коли вечірній холод торкнувся плечей, я почула знайомий голос:
— Діано?

Обернулася — Максим, брат Мілани, стояв біля входу, з перев’язаною рукою.
— Ти що тут робиш? — здивувалася.
— Та на тренуванні невдало впав, руку потягнув, — усміхнувся він. — А ти?

— До мами приходила. Вона в палаті, каже, нічого серйозного.

— Розумію. Ти, мабуть, до гуртожитку йдеш? Провести тебе?

Я вагалася, але потім кивнула.
Ми йшли поруч, говорили про все на світі — про навчання, про Дніпро, про улюблені фільми. Максим виявився приємним співрозмовником — легким, доброзичливим, зовсім не схожим на сестру.

Але коли ми вже підійшли до гуртожитку, я відчула, як на мене хтось дивиться.

Денис стояв трохи осторонь, руки в кишенях, погляд — темний, майже чорний. Він дивився так, що мені стало холодно.
Максим щось ще говорив, але я вже не чула.

Очі Дениса палали гнівом.