Розділ 7

Прокинулась я рано, і будильник навіть не дзвонив. Сон не йшов — усі думки крутились навколо нього. Дениса.
«Ну навіщо він з’явився знову? І чому тепер не виходить про нього не думати?»

— О, жива! — протягнула Аня, визираючи з-під ковдри. — І навіть усміхається. Не снився, бува, один темноволосий третійкурсник?
— Дуже смішно, — пробурмотіла я, зашнуровуючи кеди.
— Та я ж бачу! Очі блищать — явно хтось у тебе в голові.

Я лише знизала плечима. Вона мала рацію, але визнавати не хотілось.
Та все одно всередині щось тепле прокидалось — оте дурне, беззахисне відчуття, від якого хочеться одночасно і сміятись, і ховатись під ковдру.

---

В університеті було гамірно — студенти поспішали на пари, у коридорах гул стояв, мов у вулику.
Ми з Міланою сиділи в аудиторії, чекаючи викладача.

— Ти сьогодні якась не така, — сказала вона, глянувши на мене.
— Нормальна я. Просто не виспалась.
— Ага. Обличчя світиться від безсоння, — підколола вона, і я лише закотила очі.

І тут у дверях з’явився він. Денис.
Тримаючи два стаканчики кави.

— Кава для серйозних студенток, — сказав він, підходячи ближче. — Бо знаю, що ви тут мучитесь із проектом.
— Ми вже закінчили, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно.
— Тим більше. Треба святкувати. — Він простягнув один стакан мені. — Без кофеїну, я пам’ятаю, ти таку береш.

Я здивовано підняла брови.
— Ти що, слідкуєш за мною?
— Може, трохи, — усміхнувся.

Мілана зробила вигляд, що шукає щось у сумці, але я бачила, як вона крадькома зиркає на нього.
Денис стояв спокійно, упевнений, і чомусь це дратувало. Та водночас — подобалось.

— І чого тобі треба? — спитала я нарешті.
— Побачити тебе, — просто відповів він. — І, може, запросити прогулятись після пар.

— Ти так кожній кажеш? — відрубала я.
— Ні. Не кожній. — Його голос став тихішим, але серйозним.

Моє серце вдарилось у груди десь удвічі швидше.

— Побачимо, — відповіла я ухильно.
— От і побачимо, — сказав він з усмішкою, відступаючи назад.

---

Після пар я довго вагалася — йти чи ні. Зрештою, переконала себе, що то просто прогулянка. Нічого особливого.

Ми зустрілись біля університету. Денис стояв, спершись на перила, руки в кишенях.
— Не передумала?
— Може, й передумала, просто пізно, — пожартувала я.

Він засміявся, і ми рушили до набережної. Вечір був тихий, ліхтарі відбивались у воді, і повітря пахло теплом і кавою.
Ми розмовляли ні про що — про навчання, про викладачів, про місто. Але в кожному його погляді було щось більше, ніж просто цікавість.

— Ти не така, як інші, — сказав він раптом.
— Це комплімент чи попередження?
— І те, й інше, — усміхнувся він. — Бо з тобою хочеться бути чесним, а це страшно.

Я зупинилась.
— А ти коли-небудь бував чесним?
— Може, зараз і є вперше, — відповів він спокійно.

Ми мовчали кілька секунд. Потім він нахилився трохи ближче:
— Ти мені подобаєшся, Діано. І я не збираюсь це приховувати.

Я зробила крок назад.
— Ти кажеш це кожній другій, напевно.
— Може, колись. Але не зараз.

Його голос був тихим, щирим — без тієї зухвалості, що завжди мене дратувала. І саме тому ці слова пробрали до кісток.

Я не знала, що відповісти. Просто дивилась у його очі й відчувала, як всередині щось тане, хоч я й намагалась тримати дистанцію.

— Мені треба йти, — прошепотіла я, відводячи погляд.
— Добре. Але я все одно не здамся, — сказав він тихо.

І коли я пішла, ще довго відчувала на собі його погляд.
І вперше за довгий час не могла зрозуміти: радію я чи боюсь.