Розділ 6

Наступного дня я весь ранок намагалася не думати про нього.
Дарма.
Кожен раз, коли хтось сміявся в коридорі чоловічим голосом, мені вчувався саме його сміх.
І це дратувало.

Мілана, здається, відчувала мій настрій, але мовчала. Лише під час обіду кинула:
— Якщо ти так дивитимешся в телефон, він тебе там справді з’явиться.
— Хто — “він”?
— Та ну, не прикидайся, — підморгнула.

Я відмахнулася. Але десь під шкірою все одно залишалася дивна напруга — наче я чогось чекаю, хоча не хочу визнавати цього навіть перед собою.
---

Після останньої пари я вирішила пройтися пішки до гуртожитку. День був теплий, повітря пахло кавою й осіннім листям.
Я саме вийшла за ворота університету, коли почула знайомий голос:

— Знову тікаєш?

Обернулася — Денис стояв, спершись об перила. У руках — паперовий стакан кави, у очах — ледь помітна посмішка.

— Я? — я зробила вигляд, що здивована. — З чого б це?
— Ну, ти ж вчора так швидко втекла з парковки, що навіть не попрощалася.
— А ти, бачу, любиш стояти на проході. Може, то твоє хобі?

Він розсміявся — тихо, але щиро.
— З тобою не засумуєш.

— Мені треба йти, — сказала я, але він зробив крок ближче.
— Дай хоч проведу.

— Не обов’язково. Я чудово знаю дорогу.
— Знаєш, але, може, компанія не завадить. — Він усміхнувся тим самим нахабним, але якимось теплим поглядом.

Я хотіла щось відповісти різко, та слова застрягли в горлі.
Йти поряд із ним було одночасно приємно й нестерпно.

— Як твоя бібліотека? — запитав він.
— Нормально. Працювали з Міланою.
— З тією симпатичною дівчиною? — його голос звучав невимушено, але я помітила, як він трохи нахилив голову, чекаючи моєї реакції.
— Ага, з нею. — Я насмішкувато підняла брову. — Чому, ти теж тепер на першокурсниць “полюєш”?
— Тільки на одну, — відповів спокійно.

Я зупинилася, відчувши, як у грудях щось кольнуло.
— То, мабуть, на Інну? — вимовила я, намагаючись зберігати байдужість.

Він посміхнувся куточком губ.
— А ти ревнуєш.
— Не мрій, — відрізала я, але відчула, як щоки зрадницьки спалахнули.

— Просто питаю, — його голос був майже грайливим. — Бо якщо ревнуєш — значить, не все одно.

Я глибоко вдихнула й зробила крок убік.
— Денисе, мені справді треба йти.

— Гаразд, — він підняв руки, ніби здавався. — Але скажи хоч правду: ти злишся на мене через клуб, так?
— Та ні, з чого б це?
— Бо я бачив, як ти дивилась тоді.

— Може, тобі здалося, — кинула я, дивлячись убік.

— Нічого мені не здалося, — відповів він тихо. — Ти не вмієш ховати очі, Діано.

І це “Діано” прозвучало так, ніби він торкнувся мене рукою.
Я відчула, як у грудях защеміло — не від образи, а від того, що мені знову почало не вистачати повітря.

— Не думай, що можеш просто так говорити такі речі, — сказала я, намагаючись зібратись.
— А може, я просто кажу те, що бачу?

Я розгублено посміхнулася — напівзнущально, напівнервово.
— Ти надто впевнений у собі.
— А ти надто гарна, коли сердита.

Я мовчки розвернулася.
— До зустрічі, Діано, — почувся його голос за спиною.

Я йшла швидко, але всередині все кипіло. Від злості. Від сорому. І, найгірше, від того, що мені справді хотілося озирнутися.

Ввечері, коли ми з Анею лежали на ліжках у гуртожитку, я нарешті видихнула.
— Ань, можна зізнатись? — прошепотіла я, дивлячись у стелю.
— Залежно, в чому, — озвалась вона з посмішкою.
— Мабуть, він мені трохи подобається. Денис.

Аня засміялась коротко, але не насмішливо.
— Та я вже здогадалась. Ти світишся, коли його бачиш.
— Та ну тебе. Просто… він цікавий.
— Цікавий — так, але небезпечний, — сказала вона серйозно. — У нього репутація вітряного бабія. Не хочу, щоб він тобі серце розбив.
— Я теж не хочу, — прошепотіла я, — але серце, здається, мене не питає.

Ми засміялись, і цей сміх трохи розвіяв тяжкість вечора.
Та коли Аня вже спала, я ще довго лежала, дивлячись у темряву, й думала:
«Якщо він справді такий, як кажуть — то чому мені так хочеться, щоб він подивився тільки на мене?»