Розділ 5

Понеділок видався похмурим. Осінь поступово вступала у свої права — небо затяглося хмарами, дрібний дощ барабанив по підвіконню, а вітер стукав у вікно гуртожитку.

Я прокинулася рано, хоча спала, мабуть, не більше чотирьох годин. Аня ще хропіла, згорнувшись клубком, і я тихенько зібралася, щоб не розбудити її. Хотілося просто вийти, вдихнути свіже повітря й забути про ніч у клубі.

Дорога до університету здалася довшою, ніж зазвичай. Я весь час прокручувала в голові ту сцену з Денисом і білявкою. І чим більше думала, тим більше злилася — не на нього, а на себе. За те, що дозволила собі щось відчути.

---

У холі університету було людно. Студенти поспішали на пари, сміялися, хтось пив каву просто на ходу. І серед цього гамору я його побачила.

Денис стояв біля кафедри, розмовляв із кимось із хлопців, тримаючи в руках папку. Сміявся — так само легко, невимушено, впевнено. 

Я вдала, що  не помічаю його, і пройшла повз. Але коли опинилася поруч, він обернувся.

— Привіт, — сказав він.
— Привіт, — відповіла сухо, навіть не глянувши в очі.

— Як вихідні? — його голос був спокійний, звичайний.
— Добре, — коротко відповіла я.
І вже хотіла йти далі, коли він додав:
— Бачив тебе в клубі.
— Та невже? — я зупинилася, і в голосі мимоволі проскочила іронія. — Ну, тобі ж там, здається, було не до мене.

Він здивовано підняв брови. Та ледь помітно посміхнувся — якось так, що від цієї посмішки захотілося кинути в нього книжкою.

— Оууу....., — промовив він після паузи.
— Ти мене ревнуєш? То не все так безнадійно, як я собі думав, і в мене є шанс. 

— Не розумію про що ти говориш, ніхто нікого не ревнує. — сказала я впевнено,  розвернулася й пішла до аудиторії, навіть не чекаючи, що він скаже щось у відповідь. Усередині було гаряче, обличчя палало. Але водночас я відчула дивне полегшення.
Ніби нарешті поставила якусь крапку — хоч і тимчасову.

Наступного тижня потрібно було здати перший невеликий проєкт, і я з Міланою домовилася піти в бібліотеку — доробити презентацію.
Мілана, як завжди, виглядала бездоганно: легкий макіяж, акуратна коса, коротке пальто й усмішка, що роззброює. На її фоні я почувалася простою, але чомусь спокійною.

Ми саме переходили через парковку біля головного корпусу, коли я побачила Дениса.
Він стояв біля чорної машини з компанією хлопців, сміявся, тримаючи в руках каву. І — звісно — поруч із ним та сама білявка. 
Вона виглядала ще більш бездоганно, ніж у клубі: високе хвилясте волосся, коротка спідниця, впевненість у кожному русі.

— О, кого я бачу, — усміхнувся Денис, коли ми з Міланою наблизилися. 

Я підняла брови.
— Не знала, що ти настільки уважний, щоб помічати першокурсниць.
— Дехто одразу кидається в очі, — відповів він, і його погляд ковзнув по мені занадто довго.

— До речі, — він зробив крок ближче, — знайомся: Роман і Іван. Мої друзі. А це наша одногрупниця Інна
— А це моя подруга Мілана, — відповіла я, трохи напружено.

— Дуже приємно, — озвалася Мілана, і я помітила, як Роман явно зацікавлено подивився на неї.

Інна тим часом вклалася Денисові під руку, демонстративно притулившись.
— Ми, здається, заважаємо, — сказала я, намагаючись пройти.
— А куди поспішаєш? — він став так, що перекрив мені дорогу.
— В бібліотеку, якщо тобі цікаво.
— Бібліотека — це серйозно, — посміхнувся він. — Може, я складу вам компанію?
— Не варто. Ти ж, здається, маєш інші плани, — я кивнула на Інну.

Вона зиркнула на мене з таким виразом, що, здається, готова була запустити мені сумочкою в голову.
Денис тільки посміхнувся ширше:
— Ревнуєш?
— Та ти що, — я пирхнула. — Просто не люблю, коли люди стоять посеред проходу.

Мілана ледь стримувала сміх.
— Ходімо вже, — тихо шепнула мені.

Ми пройшли повз них, і я відчула, як Денис дивиться нам услід. Це було майже фізично відчутно — його погляд спалював спину.
---

У бібліотеці ми розклали ноутбук, зошити, папки.
Мілана відкрила презентацію, але замість того, щоб працювати, хитро на мене глянула:
— То що це між тобою і тим Денисом?
— Нічого, — знизала я плечима, намагаючись зробити вигляд, що мені байдуже. — Просто знайомі.
— “Просто знайомі”, — повторила вона з тією ж інтонацією, що й він. — А як же погляд, яким він тебе проводжав?
— Не вигадуй.
— А ти не червоній тоді, — підколола Мілана, усміхаючись.

Я закотила очі.
— Може, ти б краще допомогла мені з доповіддю?
— Та зараз, — відмахнулася вона. — Просто цікаво. Він же симпатичний, не заперечуй.
Я кинула на неї короткий погляд — і раптом відчула щось неприємне. Наче її цікавив він не лише тому, що “симпатичний”.

— Тобі що, теж подобається? — спитала я напівжартома.
— Мені? — вона засміялася. — Та ні, я на третіх курсах не полюю. Хіба що на п’ятих.

Вона віджартувалася, але десь у глибині мені залишився осад.
Може, просто здалося. А може, я просто починаю ревнувати — навіть не знаючи, до кого більше.