Розділ 4

Перший тиждень навчання промайнув так швидко, що я й не встигла помітити, як настала п’ятниця. І, чесно кажучи, все було навіть краще, ніж я очікувала. Пари — не такі вже й страшні, викладачі цікаві, а з одногрупниками ми якось легко знайшли спільну мову.
Юридичний факультет… не зовсім те, про що я мріяла. Та, мабуть, мама мала рацію — юристи потрібні завжди. А мені хотілося зробити їй приємне, адже вона так старалася для мене.

Я збиралася додому. Нарешті! Після кількох днів у гуртожитку мені вже не вистачало нашої кухні, маминих жартів і навіть її нескінченних порад.

Приїхала в п’ятницю ввечері — втомлена, але щаслива. Мама зустріла мене з посмішкою, обійняла, наче не бачила рік.
— Ну як ти там, студентко моя? — запитала, ставлячи чайник.
— Добре, мам, навіть дуже, — розповіла я, розмахуючи руками. — Познайомилась із дівчатами, вчуся, не запізнююсь, їм нормально.
Ми довго сиділи на кухні, пили чай з лимоном і обговорювали, як проведемо вихідні. Мама взяла собі додаткові дні, сказала, що хоче побути зі мною.

Вона виглядала трохи блідою, очі ніби втратили блиск, але усміхалася, наче нічого не сталося.
— Мам, ти добре себе почуваєш? — спитала я.
— Та все гаразд, просто робота втомлює, — відмахнулася вона. — Не хвилюйся, доню.

Я хотіла повірити. І, мабуть, повірила.

Вихідні минули чудово. Ми ходили на прогулянку, готували щось смачне, сміялися до сліз. Мама знову була такою, як завжди — доброю, жартівливою, моєю. І мені здавалося, що все добре.

А вже в неділю після обіду ми разом поїхали до Дніпра: мама — на чергову зміну, я — у гуртожиток.

---

Коли я відчинила двері кімнати, Аня вже стояла біля дзеркала, фарбуючи губи.
— О, нарешті! — вигукнула вона. — Ми з Дашею йдемо сьогодні в клуб. Підеш з нами?
Я зам’ялася. — Не знаю… Може, іншим разом?
— Не вигадуй, — відрізала Аня. — Перший тиждень навчання треба відсвяткувати!

Я глянула на себе в дзеркало. Темні штани, блакитна блузка — цілком пристойно. Але Аня скривила губи:
— Ти виглядаєш так, ніби зібралася на пари. Дай, я тобі щось підшукаю.
Вона полізла у свою шафу, витягла коротку сукню.
— Ні, — одразу відмовилась я. — Це не моє.
Я завжди соромилась своїх форм, і в короткому чи обтягнутому почувалася некомфортно.

— Ну гаразд, — Аня зітхнула. — Хоч зачіску зробимо.

---

Клуб виявився галасливим і яскравим — світло, музика, натовп людей. Я не часто буваю в таких місцях, тож усе навколо здавалося мені трохи казковим. Ми підсіли до столика, де вже сиділа Даша з двома хлопцями. Вони представилися, сміялися, жартували, замовили коктейлі.
Я намагалася розслабитися, хоч іноді ловила себе на думці, що трохи зайва тут, серед цієї гучної, яскравої компанії.

Та все одно вечір минав приємно. Я навіть пішла танцювати. І саме тоді побачила його.

На другому поверсі, біля перил, стояв Денис. У компанії друзів — і однієї білявки, яка крутилася біля нього, тримаючи його за руку. Вони виглядали як пара.
Я завмерла.

Моє серце раптом стало важким, наче хтось поставив на нього камінь. І тоді я зрозуміла: та прогулянка, ті жарти, ті випадкові погляди — усе це нічого не значило для нього. Для Дениса це, мабуть, просто гра. Стиль життя. А я... просто чергова дівчина, яка подумала, що він інший.

Я опустила очі, вдала, що нічого не бачу, й пішла далі танцювати. Але веселий настрій зник. У голові залишався тільки гіркий присмак розчарування — і думка, що, можливо, я справді мріяла не про того хлопця.
Я повернулась за стіл і зробила ковток свого коктейлю, який раптом здався занадто солодким. Аня щось весело розповідала, Даша сміялась, а я кивала, не чуючи жодного слова. Музика гучно била в скроні, миготіло світло, сміх, танці, келихи, — усе ніби крізь плівку.

Я ще раз мимохідь глянула на другий поверх — Денис обіймав білявку за талію, щось їй шепотів, а вона сміялась, схилившись йому на плече.
Серце стислося.

— Що з тобою? — нахилилася Аня. — Ти якась бліда.
— Та нічого, просто голова болить.
— Хочеш, поїдемо вже?
— Ні, залишайся, я сама доїду, — посміхнулася я, щоб не псувати їй настрій.

Вона ще трохи вагалася, але потім погодилася.

Я вийшла з клубу й вдихнула прохолодне нічне повітря. Місто блищало вогнями, повз проїжджали машини, а позаду чулися сміх і музика. Я замовила таксі, і очікуючи крутила в руках телефон.

“От і все, Діано, — казала собі подумки. — Просто забудь. Він не твій — і ніколи не був. Такі хлопці ніколи не дивляться на таких дівчат як я. ”

Та щось усередині вперто не хотіло забути. Його усмішка, ті очі, з якими він дивився на мене того дня на набережній. Мені тоді здалося, що між нами є щось справжнє.

Я розсміялася — гірко, майже беззвучно.
Ні, схоже, просто здалося.

Коли повернулася в кімнату, навіть ще дванадцятої  не було . Я повільно роздяглася, лягла й довго лежала, дивлячись у стелю, а в голові крутилися думки про Дениса й білявку.

— Дурепа, — прошепотіла я сама собі. — Ти просто дурепа.

І лише під ранок заснула, злегка торкаючись подушки рукою, ніби шукала опори.