Розділ 3

Зранку я поспішила на пари, а оскільки перших двох пар  не було, забігла в кафе випити смачної  кави. 

Я відкрила ноутбук, зробила ковток і вже майже почала думати, що день вдалий… аж поки двері не дзенькнули знайомим голосом.

— О, а я думав, тут лише нормальні студенти бувають, — почувся позаду знайомий насмішкуватий тон.

Я повільно підняла очі.
Денис.
Ну звісно. Хто ж іще.

— Ти переслідуєш мене чи просто світ вирішив з мене пожартувати? — кинула я, закриваючи кришку ноутбука.
— Я взагалі-то просто прийшов по каву. Але, схоже, тепер день став цікавішим, — він нахабно всміхнувся й без запрошення сів навпроти.

Я зітхнула.
— Ти завжди так робиш? Сідаєш до людей, які не дуже раді тебе бачити?
— Тільки до тих, хто на мене колись падав на сходах, — підморгнув він. — І називав грубіяном.
— Це ти мене “пишкою” назвав, якщо не забув, — холодно нагадала я.

Він розсміявся, навіть не вибачився.
— То було чисто констатація факту, без образ.
— Тоді дозволь мені констатувати: ти не лише грубіян, а ще й самозакоханий.

Він нахилився вперед, усміхаючись.
— Може. Але, здається, ти мене вже запам’ятала. Це ж теж щось означає.

Я на мить розгубилася — не тому, що він мав рацію, а тому, що говорив це так спокійно, ніби був упевнений у собі на всі сто.
— Не перебільшуй, Денисе, — сказала я, відпиваючи каву. — Просто важко забути людину, яка мало не збила тебе з ніг і ще потім підвезла додому, мов якийсь лицар із сарказмом.

— Значить, пам’ятаєш, — задоволено посміхнувся він. — Ти навіть дякую мені не сказала.
— Бо не було за що, — парирувала я. — Я досі не вирішила, чи тоді мені пощастило, чи ні.

Він зробив вигляд, що задумався.
— Думаю, пощастило. Інакше з ким би ти зараз сварилася за кавою?

Я відчула, що кутики губ самі тремтять від стримуваної усмішки.
— Ти нестерпний.
— А ти — нещира. Бо тобі цікаво.

Я хотіла щось відповісти, але офіціант підійшов із його замовленням, і Денис кинув мені короткий погляд — той самий, від якого чомусь стало спекотно, хоч поруч працював кондиціонер.

“Ні, Діано, навіть не думай про це,” — сказала я собі. Але, здається, думати вже було запізно.

Він пив свою каву повільно, ніби навмисне тягнув час. Я ж намагалася зосередитися на телефоні, хоча весь час ловила себе на тому, що прислухаюся до кожного його руху.

— То ти тут часто буваєш? — запитав він, обережно перемішуючи ложечкою піну.
— Вперше, — коротко відповіла я. — Вирішила знайти місце без гучних компаній і самовпевнених хлопців.
— Не вийшло, — хмикнув він. — Але я можу піти, якщо справді заважаю.

Я подивилася на нього — він говорив це спокійно, але очі ніби гралися викликом.
— Було б непогано, — відповіла я, та посмішка вже з’явилася сама.

Він зробив вигляд, що серйозно задумався, потім встав, узяв свою чашку… і несподівано сказав:
— Добре. Піду. Але лише якщо підеш зі мною.

— Куди це ще? — спитала я, трохи здивована.
— Просто прогулянка. На набережній. Без образ і без “пишки”, обіцяю.

— Я маю справи, — відповіла я, навіть не думаючи.
— Брехня, — сказав він одразу. — Я бачив, як ти вже закрила ноутбук.

Я ледве стримала сміх.
— Ти завжди такий настирний?
— Лише коли відчуваю, що варто.

Його впевненість мене дратувала — і водночас лякливо зачаровувала. Я зітхнула, допила каву й підвелася.
— Добре, але тільки п’ятнадцять хвилин. І не думай, що це побачення.
— Звісно, — кивнув він серйозно. — Просто випадкове знайомство з продовженням.

Я скривилась, але не заперечила.
Ми вийшли з кафе, і холодне осіннє повітря відразу освіжило голову. Він ішов поруч, іноді кидаючи короткі, майже непомітні погляди.

І хоч я намагалася переконати себе, що це просто прогулянка — всередині щось підказувало: цей “випадковий” збіг навряд чи був останнім.

Ми йшли вздовж набережної. Повітря пахло вологими листям і кавою, яка ще залишалась на губах. Денис ішов поруч — не надто близько, але й не на безпечній відстані.

— От цікаво, — почав він, — ти завжди така серйозна?
— А ти завжди такий самовпевнений? — відповіла я.
— Не завжди. Тільки коли поруч дівчина, яка мене дратує.
— То, може, відійдеш подалі?
— Ні, бо тоді буде нецікаво.

Я пирхнула, хоча усмішка сама з’явилась на обличчі.
— Ти ж розумієш, що твій “шарм” не працює?
— Розумію, — серйозно кивнув він. — Але, здається, тріщинку вже зробив.

Я закотила очі, дивлячись у воду, що відбивала помаранчеве небо.
— Ти нестерпний.
— Це вже другий раз сьогодні ти так кажеш, — він засміявся. — Мені починає здаватись, що це твій спосіб проявляти симпатію.

— Не мрій, — відповіла я, але серце все одно підстрибнуло.

Ми мовчки йшли ще кілька хвилин. Вітер розвівав мені волосся, і раптом Денис зупинився.
— Можна? — запитав, і, не чекаючи дозволу, обережно забрав пасмо, яке зачепилося за мій светр.

Його пальці ледь торкнулися моєї шиї. Я зробила крок назад, щоб не показати, що це торкання змусило мене затримати подих.
— Ти що, спеціально? — запитала я, намагаючись зберегти звичний тон.
— Ні, просто не люблю, коли гарні речі псує дрібниця, — сказав він, і вперше в його голосі не було насмішки.

Ми зустрілися поглядом. І це було зовсім інше, ніж раніше — без колючих жартів, без суперництва. Кілька секунд, які чомусь здавались надто довгими.

Я перевела погляд убік, сховавшись за легку іронію:
— Ти, схоже, репетируєш чарівність?
— Ні, просто іноді вона сама спрацьовує, — відповів він, усміхаючись краєм губ.

Ми знову пішли далі — тепер повільніше.
І хоч я весь час повторювала собі, що це не побачення, десь у глибині душі мені раптом стало затишно. Несподівано затишно — поруч із тим самим хлопцем, який кілька днів тому назвав мене “пишкою”.
Коли ми дійшли до університету, небо вже зовсім посвітліло, і повітря наповнилося шумом міста — машини, голоси, дзвінки пар. Денис ішов поруч мовчки, тримаючи руки в кишенях, а я все думала, як дивно швидко пролетів час.