Розділ 2.

Після першого навчального дня хотілося тільки одного — сісти, видихнути й поговорити про все на світі. Ми з Міланою йшли до кафе «Мелодія», що неподалік від університету. Її брат Максим ішов поруч, слухаючи нас напівуважно — здавалось, думками він уже був на своєму футболі.

— Ти впевнена, що це кафе нормальне? — запитала я, вдивляючись у вивіску з мерехтливими нотками.
— Та всі туди ходять! — махнула рукою Мілана. — І кава смачна, і вайб класний.

Максим, засунувши руки в кишені, буркнув:
— Я вас тільки проведу. У мене тренування.
— Ми не пропадем! — засміялася сестра. — Діана зі мною, все під контролем.

Він лише закотив очі й пішов, коли ми дістались до дверей. Я кинула йому усмішку на прощання, а потім ми зайшли всередину.

У кафе було людно, гул голосів змішувався з ароматом кави й шоколадних круасанів. Десь у кутку хтось грав на гітарі, а біля вікна сиділа галаслива компанія старшокурсників — вони сміялися так, ніби все кафе належало їм.

Ми з Міланою вибрали столик біля барної стійки. Я почала  роздивилятися зал і одразу помітила знайомих:
— О, он Аня! Вона живе зі мною в одній кімнаті. Пішли до них.

Біля іншого столика сиділа Аня з подругою. Вони замовили десерти й махнули нам рукою. Ми приєднались, і через кілька хвилин уже весело обговорювали, як минув перший день.

— Мені здається, викладачка з англійської нас не злюбила, — скривилась Аня.
— А мені, навпаки, сподобалась, — відповіла Даша, подруга Ані. — Вона просто сувора.

Мілана сьорбнула каву й обвела зал поглядом.
— До речі, ви бачили тих хлопців біля вікна? Вони такі гарячі!

Я теж глянула. Їх було четверо — голосні, впевнені, розслаблені. Один із них — високий, темноволосий, з насмішкуватим поглядом — мені був знайомий. Я відчула, як всередині все стиснулось.

— Цей... здається, я його вже бачила, — сказала тихо. — На сходах. Він мене тоді штовхнув і назвав «пишкою».

Аня відразу впізнала:
— Та це ж Денис Романов! Він зі старшого курсу. Найпопулярніший хлопець у нашому корпусі. За ним усі дівчата сохнуть.

Мілана аж випросталася, дивлячись у його бік:
— Та ну, це він? Ого... а я б не відмовилась із таким замутити.

— Ти серйозно? — підняла я брови.
— А що? — без тіні сорому відповіла вона. — Він просто сексі. Таких зараз мало.

— Сексі? Та він нахаба, — обурилась я. — Грубіян і хвалько.
— А ти просто не розумієш, як працює харизма, — засміялась Мілана. — Іноді трохи нахабства тільки додає привабливості.

Я зціпила зуби, щоб не відповісти різко.
— Якщо тобі подобається, то вперед. Може, він і тобі щось кине на кшталт «пишка».

— Ой, не дуйся, — підморгнула вона. — Просто мені подобаються такі, що впевнені у собі.

Ми замовили по тістечку, але настрій мені вже зіпсувався. Денис щось сказав своїм друзям, і ті розсміялися. На мить наші погляди перетнулись, і я побачила, як він упізнав мене. Його усмішка стала ще нахабнішою — ніби кидав виклик.

Мілана це помітила й прошепотіла:
— Думаю, він тобою зацікавився.
— Ага, щоб знову образити, — буркнула я.

Вона тільки всміхнулася.
— Побачимо, хто з нас має рацію.

Я втупилась у свій латте, намагаючись не дивитись у його бік, але серце билося швидше, ніж хотілося. Почало темніти на дворі, і ми вирішили йти хто куди. Ми з Анею в гуртожиток, а Мілана додому, оскільки вона живе в Дніпрі з батьками.

Наступні кілька днів падав дощ, хоч це був тільки вересень, але холодна осінь дуже швидко нагадала про себе.

Я стояла біля зупинки й нервово крутила в руках парасольку. Автобуса не було вже двадцять хвилин, а небо темніло щохвилини. Сьогодні мені довелось самій їхала до гуртожитку, бо в Ані була ще одна пара.
— Ну чудово, просто чудово, — пробурмотіла , коли з неба почали сипатися перші краплі.

Поруч загальмувала чорна машина. Вікно опустилося — і япобачила знайоме обличчя.
— О, знайома першокурсниця, — усміхнувся Денис. — Знову проблеми з орієнтацією у просторі?

— Дуже смішно, — відповіла я, ховаючись під парасолею. — Просто автобус не приїхав.

— Сідай, підкину.
— Ні, дякую. Не беру попутки від…малознайомих самовпевнених типів.

— Типів? Це вже образа, — він удавано обурився. — Я ж герой, пам’ятаєш? Один раз тебе рятував від падіння.

— Минуло два дні, можеш уже не нагадувати, — відрізала йому.

Денис розсміявся, відчинивши дверцята з пасажирського боку:
— Або ти сідаєш, або мокнеш. Бо зараз буде така злива, що навіть твоя парасоля здасться.

Я зиркнула на небо — злива справді наближалась.
— Добре, але тільки до гуртожитку, — буркнула й сіла в авто.

Машина рушила. Усередині пахло кавою і чимось дерев’яним. Денис мовчав рівно три хвилини, потім не витримав:
— Ти завжди така колюча?

— Лише з тими, хто заслуговує.

— А я що зробив?

— Посміхаєшся так, ніби знаєш про мене більше, ніж треба.

Він коротко глянув на неї:
— Може, просто вгадую. Наприклад, що ти не з тих, хто просить допомоги, навіть коли її потребує.

— І що, ти психолог?

— Ні, просто уважний.

— Ага. Уважний і самозакоханий, — буркнула, відвертаючись до вікна.

— Тобі личить, коли ти злишся, — спокійно кинув він.

— А тобі — коли мовчиш.

Він розсміявся знову. І хоч я робила вигляд, що роздратована, десь усередині відчула легке тремтіння — від цієї його усмішки, від того, як просто й нахабно він дивився прямо в очі.

Коли машина зупинилася біля гуртожитку, я відчинила дверцята й сказала:
— Дякую що підвіз. Але не думай, що я тобі щось винна.

— Навіть "каву" за те, що врятував від дощу? — підморгнув він.

— Навіть каву, — усміхнулась вона. — Але можеш вважати це моїм першим «ні».

— Я ще почую твоє «так», — сказав він тихо, коли я вийшла під дощ.

Я зробила кілька кроків і тільки тоді дозволила собі посміхнутися.