Нове життя

Розділ 1. Нове життя

Діана

— Ну от,Діаноко, ти готова? — мама, поправила мені рюкзак на плечі.
— Так, мамо, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.
— Я ж знаю, що це для тебе нове життя, — м’яко промовила вона, беручи мене за руку. — Але ти впораєшся.

Мама працює медсестрою в лікарні тут, у Дніпрі, і сьогодні йде на нічну зміну. Тож проводжати мене довелося самій, але її підтримка відчувалася у кожному слові.

— Пам’ятай, що якщо будеш щось потребувати, можеш дзвонити мені в будь-який час. І будь уважною на сходах і в коридорах, — додала мама, коли ми піднімалися до мого поверху.

Ми дійшли до кімнати в гуртожитку, де я буду  жити. Мама відчинила двері і ми побачили світловолосу дівчину, яка вже сиділа за столом:
— Привіт! — усміхнулася Аня, простягнувши руку. — Я Аня. Рада познайомитися.
— Я Діана, — відповіла я, трохи сором’язливо. — Це моя мама Лілія Андріївна.

Аня посміхнулася, думаю ми подружемось, приємна дівчина.

Мама обійняла мене:
— Ну от, все готово. Я мушу йти на зміну. Вірю в тебе. Будь обережною, добре?

— Добре, мамо, — прошепотіла я, і вона пішла, залишивши мене наодинці з новим життям.

Аня встала і підійшла ближче:

— Ти зовсім не виглядаєш так, ніби вперше в гуртожитку. Тримаєшся сміливо.
— Мабуть, трохи хвилююся, — зізналася я, сідаючи на ліжко.
— Ну, це нормально, — усміхнулася Аня. — Мене звати Аня, і я вже другий рік тут живу. Якщо щось знадобиться — не соромся запитувати.

Ми довго говорили про університет, про те, як поділитися кімнатою і що робити в перший день. Виявилося, що ми обидві любимо тиху музику і чай перед сном, і вже через півгодини відчули себе трохи як подруги.

Наступного ранку ми разом вирушили в університет. Сонце лагідно світило, а я відчувала легке хвилювання, але водночас і цікавість: новий день, нові люди, нові враження.

— Ти хвилюєшся? — запитала Аня, поглянувши на мене.
— Трохи… — відповіла я. — Але більше цікаво.

Ми посміхнулися одна одній і увійшли в великий корпус. Аня пішла в свою групу, оскільки вона вже на другому курсі, а я повільно пішла у свою аудиторію. Тут було багато студентів, я пройшла трохи далі і сіла за третю парту. Переді мною сиділи хлопець і рудоволоса дівчина. Лекція почалася швидко:  ми познайомилися з нашою кураторкою, приємна , кругленька жіночка років сорока п'яти, я також маю зайву вагу, але стараюсь не зациклюватися на цьому. Не всім бути моделями довгоногими. Зате в мене багато інших чеснот. Ну от очі у мене чорні, гарні. Мама каже, що такі як в тата, хоча бачила я його лише  на одній фотографії, але схожість із ним важко не помітити. В них там з мамою якась незрозуміла історія. Він познайомився з мамою, коли приїхав в Дніпро по справах, в них закрутився роман, а потім мама дізналась, що він має наречену, яка до того ж була вагітна. Вона зібрала речі і переїхала з Дніпра в Кам'янське, де ми зараз живемо і більше про нього нічого не чула. А коли дізналась, що вагітна мною, подзвонила до нього, але відповіла на дзвінок жінка, і сказала, що сьогодні у нього весілля і щоб більше вона його не турбувала. І мама вирішила виховувати мене сама, я не засуджую її звісно, я б напевно також не змогла пробачити таке. Але б дуже хотіла познайомитись з татом, дізнатись який він. Але ж звісно я мамі нічого не кажу, не хочу її засмучувати. Мене вивів з думок веселий голос.

— Ти що заснула, лекція вже закінчилась. — говорила дівчина, яка сиділа переді мною.

— Мене звати Мілана. Це мій брат Максим —показала рукою на хлопця, який стояв біля неї, от тепер я помітила схожість між ними.

— Давай відсвяткуємо перший день навчання, тут неподалік є кафе, там всі студенти зависають. 

Мені вони здались приємними людьми, тому я однозначно погодилась. Ми вийшли з аудиторії і попрямували коридорами університету. Тут було шумно оскільки, це була перерва і на коридорах було повно студентів.

Ми спускалися сходами, коли  зіткнулися з високим хлопцем у шкіряній куртці. Він ледве не збив нас із ніг, і його погляд впав на мене.

— Ей! Ти куди дивишся? — нахабно промовив він.
— Вибачте… — тихо прошепотіла я.

Він нахилився ближче, оцінюючи мене одним поглядом:

— А...не дивно,  з такою пишкою, як ти  важко розминутись? — усміхнувся, ніби сам собі жартував.

Я хотіла щось сказати, але не встигла. Мілана і Максим дивилися на мене збоку, здивовані нахабністю незнайомця. Хлопець лише кивнув і пішов далі.

Я залишилася стояти, серце калатало шалено, і зрозуміла одне: цей перший день у новому місті вже залишив після себе незабутнє враження, а моє нове життя тільки починається.