Глава 7

Сьогодні першою парою фізкультура, тому настрій у мене нижче нуля. І якщо хтось зараз скаже, що бігати зранку дуже корисно для здоров’я, — одразу потрапить до мого особистого чорного списку.

Я тільки подолала перший поворот, як з узбіччя долинув знайомий голос:

— Оль, іди сюди! — з кущів показалася Катька. Точніше, Кет, як вона сама наполегливо просила себе називати. — Покуримо.

Кет складно було не помітити. Одяг вона принципово носила на два розміри більший, а її пряме волосся останнім часом тішило око ніжно-блакитним відтінком.

А ще Кет навчалася в одній групі з Ткаченком.

Це я так. До слова.

Я без найменших докорів сумління зійшла з дистанції й попрямувала до неї. До поваленого стовбура дісталася вже тримаючись за лівий бік і важко хапаючи ротом повітря.

— Посунься.

Плюхнулася поруч і спробувала віддихатися.

Курити я, звісно, не збиралася. Але зараз погодилася б навіть постояти поруч із курцем, аби тільки не бігти ще одне кляте коло.

— Відсидимося тут, а на третьому колі приєднаємося до решти й скажемо, що чесно пробігли всю дистанцію.

— Не боїшся, що Петрович помітить?

— Звідси нас не видно, — Кет безтурботно махнула рукою й затягнулася. — Як ти взагалі? Сто років не бачилися.

Це було майже правдою. Катька прогулювала пари з такою регулярністю, ніби мала на це офіційний дозвіл, тому останнім часом ми перетиналися переважно на вечірках або в кафе.

— Нормально, — знизала я плечима.

— Нову пісню Billie Eilish уже слухала?

Не чекаючи відповіді, вона витягла один навушник і сунула мені в руку. Наступні пів хвилини я слухала черговий шедевр улюбленої співачки Кет, поки сама вона ледь помітно похитувала головою в такт.

— Кажуть, ви мюзикл ставите, — згадала вона, коли я повернула навушник.

— Ага. Не хочеш приєднатися?

— Ні, ще чого. Я співати взагалі не вмію. До речі, хочу нове тату зробити. Ось тут. — Вона торкнулася пальцями шиї. — Думаю щось маленьке, але щоб…

Кет захоплено взялася пояснювати, що саме збирається набити, а я слухала впіввуха.

Мене цікавило зовсім інше.

Як би так ненароком перевести розмову на Ткаченка?

Я навіть кілька разів відкрила рота, підшукуючи природний привід, але кожне запитання звучало в голові підозріло.

А Ткаченко часто прогулює?

Ні.

До речі, а де сьогодні Ткаченко?

Ще гірше.

Я скосила очі на доріжку. Студенти один за одним пробігали повз наші кущі, а його серед них не було.

Знову десь пропадає.

Раптом Кет замовкла на півслові, витягнула шию й подивилася крізь поріділі кущі в бік дороги.

— Ну що, йдемо?

Катька відкинула недопалок, і ми вибралися з кущів. Дочекавшись тих, хто плентався у хвості, прилаштувалися позаду й зробили вигляд, що сумлінно долаємо вже третє коло.

— Ех, щастить же Ткаченку, — пробурчала Кет. — Оформив собі звільнення — і гуляй. А ми тут пітніємо.

Я мало не збилася з кроку.

— Ткаченку?

От уже не думала, що вона сама підкине мені потрібну тему.

— Ну так. Він же в нашій групі вчиться. Ти його, мабуть, знаєш. Він іноді навіть ощасливлює нас своєю присутністю на лекціях.

— А, цей... Знаю, — я постаралася надати голосу якомога більше байдужості. — І як він примудрився отримати звільнення? На хворого наче не схожий.

— Та в нього перезалік. Він тренером працює.

Я повернула до неї голову.

— Де?

— У «Спортстарі». Фітнес-тренером. Тому фізру йому автоматом зараховують.

— Ясно, — протягнула я. — Щастить же деяким.

До фінішу ми дісталися останніми, зате Петрович, здається, нічого не запідозрив. Після роздягальні я попрощалася з Кет і вирушила на наступну пару.

А в голові вже складався план.

Сьогодні заняття до четвертої. Потім репетиція — ще година. Отже, о п’ятій звільнюся, близько шостої буду вдома. Швидко поїм, переодягнуся…

І поїду в «Спортстар». Я навіть усміхнулася від цієї думки.

Цікаво, Ткаченко сьогодні працює?

Подругам поки вирішила нічого не казати. Не хотілося завчасно вислуховувати їхні поради, жарти й будувати грандіозні плани.

Спочатку розвідка. А вже потім, якщо все вийде, можна буде й похвалитися.

Ледь дочекавшись кінця репетиції, я вилетіла з актової зали й помчала додому. Так. Тепер головне — правильно вдягнутися.

Я розчахнула шафу й почала перебирати спортивні речі. Хотілося виглядати так, щоб у Ткаченка хоча б на кілька секунд відібрало мову. І водночас — наче я взагалі не старалася.

Завдання не з простих. Хвилин через двадцять зупинилася на чорних лосинах і короткому рожевому топі.

Оцінила себе в дзеркалі й усміхнулася. Рожевий. Колір Барбі.

Ідеально.

Волосся зібрала у високий хвіст, ще раз покрутилася перед дзеркалом і залишилася задоволена результатом.

Якщо в Ткаченка є очі, він побачить усе, що треба.

Я нашвидкуруч перекусила холодною куркою із салатом, забила адресу «Спортстару» в навігатор і поїхала.

Оформлення клубної картки зайняло не більше десяти хвилин. А потім з’ясувалося дещо особливо приємне: у мій пакет входило безкоштовне пробне заняття з будь-яким тренером клубу.

Переодягнувшись, я повернулася до стійки адміністратора й уже відкрила рот, щоб поцікавитися Сергієм Ткаченком, коли помітила його в іншому кінці холу.

Він ішов поруч із повним чоловіком років п’ятдесяти й щось пояснював, час від часу показуючи руками. Чоловік уважно слухав і кивав.

Дивно було бачити Ткаченка таким.

Вони зупинилися, потиснули один одному руки, і чоловік попрямував до виходу.

А Ткаченко повернувся в наш бік.

Спочатку він мене не помітив. Зробив кілька кроків, щось переглядаючи в телефоні, а тоді підвів голову — і зупинився як укопаний.

Усмішка — виявляється, Ткаченко все-таки вмів усміхатися, коли справа не стосувалася мене, — повільно зникла з його обличчя.