Глава 6

— Та кажу тобі, він на тебе витріщається, коли думає, що ніхто не бачить! — запевняла мене Міла, і Альона їй підтакувала.

— Ага, прямо так і витріщається, — хмикнула я.

— Ну не прямо, але дивиться... зі значенням. Загалом, ти розумієш, про що я. Так що зробиш ти його, немає сумнівів.

— Очей не зводить, — улізла Альона.

— Гаразд, дівчата, дякую за підтримку, вважайте, я повірила.

Ми йшли з репетиції на лекцію з світової економіки. Ткаченка взагалі не було в універі, та й учора теж. Пропускав пари він досить часто, але це в нас у порядку речей — викладачі дивляться крізь пальці, головне — усе вчасно здати. Цікаво, чи працює він ще в «Сфері», чи перейшов на іншу роботу? І взагалі, де він живе, що з його батьками... Мені хотілося знати про нього більше, хоча до цього моменту при спілкуванні з хлопцями мені було достатньо того, що той симпатичний, веселий і доброзичливий.

— Оль, ти ж не будеш зустрічатися з Толіком? — запитала раптом Міла.

— З Толіком точно не буду. А що?

— Просто… ну ти розумієш, загалом, він запросив мене на побачення, і я хочу піти, якщо ти не проти.

— Звісно йди, я тільки за!

— Серйозно? Ну класно.

— Розкажеш потім, як усе минуло.

Пара тягнулася нудно й мляво. Міла щось строчила в телефоні й усміхалася — не інакше закохалася, давно не бачила подругу такою пожвавленою. Альона в останній момент раптом згадала про якийсь розпродаж і змилася з університету. Під монотонний голос літнього професора я почала клювати носом, тож довелося відкласти зошит — прочитаю підручник вдома. Закинула в рот жуйку й, аби зовсім не заснути, витягла телефон. Пальці самі собою набрали: Сергій Ткаченко.

Так, пошукаємо його в мережі — як я раніше про це не подумала? Хлопців із таким ім’ям та прізвищем виявилося предостатньо, але потрібного мені так і не знайшла. Що ж, немає то й немає.

Викладач оголосив п’ятихвилинну перерву, і Міла одразу зірвалася з місця.

— Слухай, я, мабуть, піду — домовилися з Толіком прогулятися в нашому парку.

— Давай-давай.

Подруга побігла, а я дістала яблуко й почала його розглядати. Варто з’їсти зараз чи почекати до кінця пари, а там піти в кафе нормально пообідати? Голод пересилив, але тільки-но відкусила шматок побільше, як побачила у дверях Ткаченка. Сон як вітром здуло. Апетит миттєво зник, але я продовжила механічно жувати.

Сьогодні на ньому був сірий світшот із закоченими до ліктів рукавами й чорні штани, недбало підгорнуті біля щиколоток. Волосся, як завжди, скуйовджене, ніби про існування гребінця Ткаченко згадував лише у свята. Кілька пасом падали на лоб, руки він звично тримав у кишенях.

Привітавшись із хлопцями рукостисканнями, він почав підніматися до останнього ряду. Кинув рюкзак біля парти й розвалився на вільному місці.

За перерву аудиторія помітно спорожніла — чимало студентів наслідували приклад Міли й вирішили, що остання пара не варта таких жертв.

Я відкусила яблуко й краєм ока стежила за Ткаченком.

Він витяг із рюкзака зошит, недбало кинув його на парту, слідом поклав ручку й олівець. Олівець одразу опинився між його пальцями — Ткаченко ліниво прокручував його, поки слухав розмову хлопців.

І тут я чомусь задивилася на його руки.

Пальці в нього виявилися довгими, нігті акуратними, а на зап’ясті під закоченим рукавом проступали тонкі сині вени.

До аудиторії повернувся професор, і лекція продовжилася — така ж нудна, як і на початку.

Раптом Сергій різко повернув голову в мій бік, і наші погляди зустрілися.

Цього разу я не відвела погляд, а продовжувала дивитися на нього. Він не витримав першим, відвернувся й взявся малювати в зошиті. Цікаво, навіщо взагалі прийшов на лекцію? Малювати можна й удома. Шкода, з того місця, де я сиджу, нічого не розгледіти.

Для пристойності я відкрила зошит і почала занотовувати матеріал, але не минуло й хвилини, як знову поглянула в його бік — і наші погляди схрестилися. У моєму — виклик, його не виражає нічого, усе як зазвичай. Може, із ближчої відстані я змогла б визначити точніше. Якось недоречно захотілося поправити його волосся й перетворити на нормальну зачіску... З якого це дива?

Я стиснула кулаки й знову відвернулася, вперто наказуючи собі не дивитися в його бік. Зосередилася на осінньому пейзажі. На каламутному склі, яке давно не завадило б помити. На листі, що повільно кружляло в повітрі — золотому, у коричневих цятках, подекуди ще із залишками колишньої зелені.

Що завгодно. Аби тільки не повертати голову.

Скоро воно опаде. Двірники зметуть його у великі купи, вивезуть — і від усієї цієї краси нічого не залишиться. А шкода. Мені завжди здавалося, що восени листя має лежати на землі. Укривати її різнобарвним килимом, ховати коріння від перших морозів.

Я люблю ходити по такому листю. Спеціально загрібати його ногами, слухати сухий шелест під черевиками.

Дивно, коли я востаннє просто гуляла?

Не бігла кудись. Не поспішала. Не думала про те, скільки всього ще треба зробити.

Навіть сьогодні все за звичним сценарієм: закінчиться пара, сяду в машину — і додому.

Може, якось залишити її там? Приїхати до університету громадським транспортом, а назад піти пішки. Без маршруту й поспіху. Просто пройтися осінніми вулицями й пошурхотіти листям.

Треба буде так і зробити.

Як тільки пара закінчилася, я підхопила рюкзак і кинулася геть з аудиторії. Проходила спеціально повз нього, сподіваючись поглянути на малюнок, але Ткаченко вже прибрав усе в рюкзак. Натомість я наткнулася на його усмішку.

Хотіла мовчки пройти повз, але тут він гукнув:

— Гей, Ярова.

Пригальмувала й, надавши обличчю знудженого виразу, зробила крок назад.

— Що?

— Тримай, це тобі.

Він сунув мені в руки аркуш.

Я розгорнула його й кілька секунд мовчки розглядала  начерк, зроблений олівцем. Треба визнати, малював він справді добре. От тільки зобразив мене у вигляді ляльки Барбі — з неприродно довгими ногами, величезними порожніми очима, волоссям мало не до колін і губами на пів обличчя.