Глава 5

— Перелеснику, не займай мене! Я не твоя!

— Але я кохаю тебе!

— Ярова, чудово! — одразу озвалася Надія Вікторівна. — Ось так і тримай. Масовка, тепер ваші репліки.

Поки решта заговорила, Сергій нахилився до мене й тихо, щоб чула лише я, промовив:

— Слава Богу, що це лише роль. Інакше бідоласі можна було б тільки поспівчувати.

Я повернула до нього голову.

— Відвали. Мене від тебе вже нудить.

— Але чому? — Сергій миттєво зробив стражденне обличчя й уже на весь зал вигукнув: — Я ж кохаю тебе, русалонько!

У масовці хтось пирснув зі сміху.

— Надіє Вікторівно, — не витримала я, — а він обов’язково має це говорити?

— Ярова, не сперечайся зі сценарієм! — відмахнулася вона. — Продовжуємо.

Я зітхнула й знову повернулася до Сергія.

— Я не можу піти з тобою. Вибач.

— Чому? — тихо запитав він.

Я на мить розгубилася й опустила очі в сценарій.

— Тут немає «чому».

— Знаю.

Я підняла на нього погляд.

Сергій дивився прямо на мене, і звичної насмішки на його обличчі чомусь не було.

На якусь коротку мить стало незрозуміло, про що ми взагалі говоримо — про Русалку з Перелесником чи вже зовсім не про них.

— Ткаченко! — голос Надії Вікторівни миттєво повернув нас до реальності. — Тебе щойно відштовхнула кохана жінка. Де відчай? Де розбите серце?

Сергій повільно перевів погляд на неї.

— Намагаюся знайти.

По залу прокотився сміх.

— Дуже смішно. Ідеш зі сцени в глибокому горі.

— Боюся, настільки сильний біль мені не зіграти.

— Ткаченко!

— Уже йду.

Він притиснув долоню до серця й із таким трагічним виглядом попрямував за лаштунки, що навіть я не втрималася й усміхнулася.

Проходячи повз, Сергій нахилився до мене й ледь чутно додав:

— Жорстока ти жінка, Ярова.

Я ледь стримала нову усмішку.

— Так, досить веселощів! — скомандувала Надія Вікторівна. — Масовка, готуємо лісовий танець. Русалка залишається в центрі. Лукаш — на вихід. Мавка — готуйся!

Як у тумані минули друга й третя сцени, а я все ніяк не могла викинути Ткаченка з голови. Замість того щоб стежити за репетицією, подумки вигадувала відповіді на його дурні жарти — одну дошкульнішу за іншу.

— Так, четверта сцена! — скомандувала Надія Вікторівна. — Русалка нарешті розуміє, що Перелесник їй небайдужий. Олю, дивишся на нього з ніжністю… Ні-ні, стоп.

Я слухняно опустила руки.

— Що?

— Що в тебе з обличчям?

Десь навпроти тихо хмикнув Сергій.

Я звузила очі.

— А що з ним?

— Ти дивишся на Перелесника так, наче збираєшся його отруїти. Тут ніжність потрібна. Закоханість. Дай покажу.

Надія Вікторівна спритно піднялася на сцену, стала на моє місце й простягнула руки до Сергія.

— Дивись. Ти нарешті зрозуміла, що весь цей час помилялася. Що людина, яку ти відштовхувала, насправді тобі дорога.

Вона проспівала кілька рядків, не зводячи з Ткаченка такого проникливого погляду, що мені захотілося провалитися крізь сцену замість нього.

— Ось так. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

Теоретично.

Я повернулася на своє місце.

Сергій уже дивився на мене.

— Почали!

Я простягнула до нього руку й постаралася згадати, як узагалі дивляться на людину з ніжністю.

Зазвичай із цим у мене проблем не було.

Але варто було зустрітися з Ткаченком очима, як усе пішло шкереберть. У його погляді вже причаїлася знайома насмішка, і чим сильніше я намагалася уявити, що закохана в нього, тим більше хотілося наступити йому на ногу.

Бодай йому грець.

— Стоп! — зітхнула Надія Вікторівна. — Олю, ну що з тобою сьогодні? Першу сцену так чудово відіграла.

Ще б пак. Відштовхувати Ткаченка виявилося напрочуд легко.

— А тепер ви просите мене зробити майже неможливе, — пробурмотіла я.

Сергій опустив голову, але я все одно помітила, як сіпнулися його губи.

— Я вдома потренуюся, Надіє Вікторівно, — швидко додала я.

— Добре, з тобою потім розберемося. Сергію, а ти чого стоїш із такою міною?

Ткаченко здивовано звів брови.

— А що не так?

— Вона нарешті відповідає тобі взаємністю! Ти цього пів вистави чекав, а виглядаєш так, наче тобі щойно повідомили погану новину.

Я не втрималася й усміхнулася.

Ага.

Ось тобі й великий актор.

— Давай ще раз, — наполягала Надія Вікторівна. — Ти щасливий. Ти дочекався дівчини, яку кохаєш.

Сергій перевів погляд на мене.

На секунду мені здалося, що зараз він нарешті перестане кривлятися.

— А чому я маю радіти? — спокійно запитав він. — Тут, скоріше, співчувати треба.

Моя усмішка миттєво зникла.

От гад.

— Сергію!

— Що?

— Ти так довго чекав цього моменту!

— Я? — Він знову подивився на мене, і в очах спалахнула весела іскра. — Ні, я точно не чекав.

У грудях неприємно кольнуло.

Зовсім трохи.

— Не ти, звісно, а Перелесник, — нетерпляче уточнила Надія Вікторівна.

— Це він даремно.

— Ткаченко, ти щось маєш проти Лесі Українки?

— Що ви, Надіє Вікторівно. Я щасливий, що він щасливий. Неймовірно щасливий.

Я пирхнула.

— Не бачу на твоєму обличчі.

— Усередині святкую.

— Так, досить! — Надія Вікторівна плеснула в долоні. — Вважатимемо, що сцену прогнали. Залишився фінальний момент між вами — і переходимо далі.

Вона перегорнула сторінку сценарію.

— Після останньої репліки Перелесник підходить до Русалки, вони цілуються, а тоді на сцену виходять усі інші…

— Я не згодна, — одразу випалила я.

— А я пішов, — одночасно зі мною заявив Ткаченко.

Ми обидва рушили в різні боки.

— Стояти!

Довелося зупинитися.

— Господи, які ви обоє вредні. Ніхто не змушує вас зараз цілуватися. На першій репетиції просто позначимо сцену, щоб усі розуміли, хто де стоїть і коли виходить. Це займе хвилину.