Глава 4.1

Надія Вікторівна метушилася біля сцени, розмахуючи сценарієм. Щоки в неї розчервонілися, очі блищали — схоже, мюзикл уже став для неї справою щонайменше державного значення.

— Так, масовка, не розслабляємося! У нас магічний ліс, а не черга в їдальню. Більше загадковості! Ангеліно, ти поки за лаштунки. З’явишся за моєю командою. Ігоре, ти виходиш з іншого боку. Зустрічаєтеся ось тут, у центрі.

Ми почали розходитися по місцях, коли Мороз опинилася поруч зі мною.

— Що, Ярова, мабуть, страшенно засмутилася, що головна роль дісталася не тобі? — тихо кинула вона.

Я повернула голову, але Ангеліна вже прямувала за лаштунки, задоволено похитуючи стегнами.

Навіть відповісти не дала.

Я ледь стримала усмішку.

Хоча її бажання вкотре нагадати, що сьогодні головна тут саме вона, починало трохи діяти на нерви.

— Ага, — буркнула я собі під ніс, проводжаючи Мороз поглядом. — Просто ридаю від горя.

— Русалко! — гукнула Надія Вікторівна. — З тебе починаємо. Пам’ятаєш, що робити?

Я швидко знайшла потрібну сторінку.

— Заманюю Перелесника танцем.

— Саме так. Він залицяється до тебе, а ти спочатку граєш із ним, а потім відштовхуєш, бо чекаєш на іншого. Розбиваєш хлопцеві серце, так би мовити.

— Чудово, — пробурмотіла я. — Роль наче спеціально для мене писали.

Надія Вікторівна, на щастя, не почула.

Я вийшла в центр сцени й, поки решта розходилася по місцях, швидко пробігла очима сценарій.

І що далі читала, то більше мені подобалася ця історія.

Спочатку Русалка крутить Перелесником, бо впевнена, що той нікуди від неї не дінеться. Потім сама залишається ні з чим, чекаючи на увагу Лукаша, якому до неї немає жодного діла. Трохи страждань на другому плані — і у фіналі вона нарешті повертається до хлопця, якого колись відштовхнула.

Я перегорнула сторінку й хмикнула.

Повчально.

Головне — не почати шукати в цьому якийсь прихований сенс. Мені й без того останнім часом вистачало дивних збігів.

— Перелесник, Перелесник… — десь поруч міркувала вголос Надія Вікторівна. — Нам усе-таки потрібен хтось хоча б на сьогоднішню репетицію.

Я слухала її впіввуха, продовжуючи гортати сценарій.

Так, що там у мене далі?

Я пробіглася очима по наступній сцені й мало не пирхнула. Після всіх страждань моя Русалка нарешті приходила до тями й згадувала про бідолашного Перелесника, якого сама ж відштовхнула. А у фіналі вони мирилися, обіймалися й залишалися разом.

Хоч комусь у цій історії пощастило.

— Так, а ну, Ткаченко, ходи сюди!

Голос Надії Вікторівни пролунав так близько, що я здригнулася.

Рука із затиснутим сценарієм завмерла.

Ткаченко?

Я повільно підняла голову.

— Сьогодні побудеш за Перелесника, — уже вирішила кураторка. — Не можемо ж ми репетирувати половину сцен із порожнім місцем.

Сергій, який до цього мирно стояв серед масовки, виглядав не менш приголомшеним за мене.

— Надіє Вікторівно, мені здається, це не найкраща ідея.

Я остаточно відірвалася від сценарію й витріщилася на кураторку.

Вона це серйозно?

З усіх хлопців у цій залі їй знадобився саме Ткаченко?

Я опустила очі на аркуш, який досі тримала в руках.

Фінальна сцена: Русалка й Перелесник обіймаються.

Чудово.

Просто чудово.

Ще пів години тому я вирішила триматися від Сергія подалі, а тепер мала заманювати його танцем, терпіти його залицяння, а під кінець ще й кинутися в обійми.

Схоже, у Всесвіту сьогодні був дуже специфічний гумор.

— Тримай сценарій, — Надія Вікторівна майже силоміць сунула Сергієві аркуші. — У тебе п’ять хвилин, щоб усе переглянути, а потім починаємо. Решта поки подумайте над костюмами. Головне — щоб усе було в одному стилі.

Сергій зітхнув, але сперечатися більше не став.

Я свій сценарій уже прочитала, тож тепер могла хіба що спостерігати за ним. Ткаченко стояв за кілька кроків від мене й швидко переглядав сторінки. Обличчя, як завжди, нічого не виражало.

Що ж, із першою сценою проблем точно не буде.

Відштовхнути Перелесника?

Та із задоволенням. Мені навіть грати особливо не доведеться.

Наче відчувши мій погляд, Сергій підняв очі. Я не відвернулася, навпаки — подивилася на нього з усією зневагою, яку ще не встигла витратити за сьогодні.

Він ледь помітно звів брову. Я першою перевела погляд на сценарій. Цікаво, до якого місця він уже дочитав?

До фіналу? Я мимоволі знайшла очима останню сцену.

Русалка нарешті відповідає Перелесникові взаємністю. Вони зближуються, він обіймає її…

Я поспішно перегорнула сторінку назад. Нічого страшного.

До фіналу сьогодні однаково не дійдемо. Пройдемо перші дві-три сцени — і досить.

А навіть якщо дійдемо, це всього лише репетиція. Ніхто не змусить нас справді обійматися.

Напевно.

Я знову покосилася на Сергія й одразу пошкодувала про це.

Він саме читав останню сторінку. Кутик його губ повільно поповз угору.

От зараза. Схоже, до фіналу він таки дістався.

Наші погляди зустрілися, і цього разу в його очах з’явилося те саме знайоме глузування. Я миттєво відвернулася.

Нехай навіть не сподівається.

Уже з ким-з ким, а з Ткаченком я точно не збираюся розігрувати щасливе возз’єднання закоханих.

Принаймні саме в цьому я дуже старалася себе переконати.

Ткаченко тим часом дочитав сценарій і, затримавшись на останній сторінці, кинув на мене короткий погляд.

Я одразу зрозуміла: фінальну сцену він побачив.

— Русалка, між іншим, дуже правильно зробить, що спочатку тебе відштовхне, — тихо сказала я. — Повністю її підтримую.

Сергій повільно склав аркуші.

— Так?

— Саме так.

— Дивно. А мені здалося, що хтось не так давно запрошував мене ввечері прогулятися в парку.

Я відвела погляд кудись йому за плече, вдаючи, ніби мене страшенно зацікавили лаштунки.