Глава 4

Ні, якщо бути об’єктивною, зовні Ткаченко дуже навіть нічого.

Високий. Симпатичний. І ця його вічна напівусмішка йому пасує, хоч і страшенно мене дратує.

А коли він нахилився до мене в бібліотеці й прошепотів просто на вухо…

Я мимоволі торкнулася пальцями шиї.

Так. Це було приємно.

Навіть занадто. Але характер!

Господи, який же в нього жахливий характер.

Самовпевнений, нахабний, вічно дивиться так, ніби знає про мене більше, ніж я сама. Ще й це його «я подумаю».

Подумає він.

Можна подумати, я заміж його покликала, а не запропонувала прогулятися.

І вдягається, до речі, так собі. Звичайні джинси, футболки, кросівки. Нічого особливого. Той самий Зименко завжди виглядає значно дорожче.

Я тут-таки скривилася від власних думок.

Ніби мене взагалі колись хвилювали цінники на чоловічому одязі.

Але зараз я була настільки розлючена на Ткаченка, що готова перетворити на недолік будь-яку дрібницю.

Навіть кросівки.

Особливо кросівки.

І варто було мені згадати Зименка, як він з’явився в коридорі — наче його викликали.

Я здивовано звела брови.

Ще вчора Олег писав, що  залишиться вдома.

Але ось він — живий, здоровий і, судячи з вигляду, цілком задоволений життям. Волосся ретельно укладене, на ньому новенький світшот відомого бренду, дорогі кросівки, на зап’ясті поблискує годинник.

Зименко помітив мене й одразу розплився в усмішці.

Ось у кого завжди чудовий настрій.

Не те що в деяких.

І головне — Олегу не потрібно дві години думати, чи хоче він провести зі мною вечір.

Він хоче. Завжди.

Чомусь раніше мене це дратувало.

А зараз раптом здалося дуже зручно.

— Ольго, привіт!

Я не встигаю навіть зупинитися, як Зименко опиняється поруч і звично чмокає мене в щоку.

— Куди поспішаєш?

— На пару. Куди ж іще?

— Побачимося сьогодні?

— Не вийде. У мене… — я на секунду замислююся, — загалом, справи.

Які саме — сама поки не знаю.

Але зустрічатися сьогодні не хочеться ні з Олегом, ні взагалі з кимось.

Особливо після принизливого «я подумаю».

— Тоді завтра? — не здається Олег.

— Не знаю.

— Після обіду? Можемо кудись поїхати. Я машину візьму.

— Олеже, а ти ніколи не думав піти працювати?

Він кліпає.

Я теж подумки кліпаю.

Звідки взагалі взялося це запитання?

— Що?

— Ну… працювати. Паралельно з навчанням.

Олег дивиться на мене так, ніби я щойно запропонувала йому кинути університет і податися в монастир.

— Навіщо?

Я знизую плечима.

— Не знаю. Заробляти гроші, наприклад.

Кілька секунд він мовчить, а потім коротко сміється.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Оль, у батяні грошей хоч греблю гати. Навіщо мені ще десь гарувати?

Ще кілька днів тому така відповідь здалася б мені абсолютно логічною.

Але зараз я чомусь дивлюся на Олега й думаю зовсім про інше.

— Так, але це гроші твого батька.

Зименко перестає усміхатися.

— І що?

— Нічого. Просто… якби ти працював, у тебе були б власні.

— А яка різниця?

Я відкриваю рота. І завмираю.

Справді.

Яка?

Учора я сама мало не тими самими словами доводила Ткаченку, що немає жодної різниці.

А тепер стою посеред коридору й повторюю його аргументи.

— Горбатитися десь заради копійок? Ти жартуєш? — Олег зверхньо посміхається. — Ні, це точно не для мене. Поки вчуся, предки не чіпають, а потім батяня візьме до себе.

— Ким?

— Директором якимось. — Він безтурботно махає рукою. — Формально. Буду підлеглих ганяти, щоб краще працювали.

Зименко сміється, явно задоволений власним жартом.

— Так що в мене все круто. А ти чого це раптом такими питаннями зацікавилася?

Я дивлюся на нього й чомусь не знаходжу нічого смішного.

Дивно.

Я ж давно знаю Олега. Знаю, яка в нього сім’я, які плани на майбутнє, як легко він ставиться до грошей. Раніше мене це анітрохи не бентежило.

Ми всі приблизно так живемо.

То чому зараз його слова раптом ріжуть слух?

— Зачекай, — я збентежено розводжу руками. — А навіщо тоді тобі все це?

— Що саме?

— Університет. Навчання. Диплом. Якщо ти все одно підеш працювати до батька й він одразу зробить тебе директором?

Олег дивиться на мене кілька секунд, а потім широко всміхається.

— Крихітко, та заради того ж, заради чого й тобі.

Я мимоволі напружуюся.

— І заради чого ж?

— Друзі, тусовки, вечірки. Нормальне студентське життя. — Він підморгує. — Не сидіти ж удома чотири роки.

Я мовчу.

— Ну то що? — Олег нахиляється трохи ближче. — Може, все-таки передумаєш щодо вечора?

— Вибач, сьогодні точно не вийде.

Я пом’якшую відмову найчарівнішою усмішкою, щоб він, бува, не сприйняв її надто близько до серця.

— Шкода. Ну гаразд. Тоді побачимося.

— Побачимося.

— Піду до хлопців.

Він легко торкається моєї руки й рушає коридором.

Поки я йду до аудиторії, думки вперто повертаються до Ткаченка, хоч мені страшенно не хочеться про нього думати.

Із Зименком усе просто. Я знаю, чого від нього чекати, знаю, що сказати, щоб він засміявся, а що — щоб відчепився. Поруч із ним мені не доводиться підбирати слова чи гадати, що він про мене думає. Та я й не гадаю, якщо чесно.

А з Ткаченком усе чомусь не так.

Кожна наша розмова закінчується тим, що я або злюся, або почуваюся дурепою. А іноді — і те, й інше водночас. Він говорить кілька слів, і я потім годинами прокручую їх у голові, вигадую відповіді, які мала б дати, намагаюся зрозуміти, чому мене взагалі так хвилює думка людини, яку я ледве знаю.

Напевно, у всьому винне це кляте парі.

Якби не воно, я б навряд чи звернула на Ткаченка стільки уваги. Пройшла б повз у коридорі, забула через п’ять хвилин — і жила собі спокійно. А тепер я постійно думаю, що сказати йому при наступній зустрічі, шукаю його поглядом серед студентів і помічаю речі, які взагалі не повинна помічати.